— Ми нап’яли намет якраз під деревом, — сказав сержант. — Павуки сипатимуться на нас цілу ніч.
Хмиз тріщав, починав диміти, та ось за хвилю спалахнув маленький вогник, блакитний, потім червоний, і розгорілося полум’я. Вони розсілися довкола багаття. Галети підмокли, горілка була тепла.
— Це нам так просто не минеться, мій сержанте, — озвався Чорний. — Потрібно буде ще витримати громи, які чекають нас у Ньєві.
— Це було безглуздя вирушати отак, — мовив Блондин. — Лейтенант повинен був усе передбачити.
— Він знав, що це марна справа, — знизав плечима сержант. — Але ж ви бачили черниць і дона Фабіо. Послав він нас тільки, аби їх заспокоїти.
— Я не для того пішов у жандарми, щоб стати нянькою, — сказав Малюк. — Мій сержанте, хіба такі речі вас не дратують?
Але сержант служить уже десять років, — я загартований, Малюче, і ніщо мене не дратує. Він видобув цигарку і почав сушити її при вогні, крутячи в пальцях.
— А навіщо ти зголосився йти в жандарми? — спитав Важкий. — Ти ще жовторотий, щойно починаєш оперюватись. Для нас уся ця музика — хліб насущний. Нічого, Малюче, ще звикнеш.
І Малюк: не в тім річ, я прослужив рік у Хуліаці, а пуна ще гірша, набагато дикіша, ніж сельва, Важкий. Різні звірі чи зливи не докучали так, як те, що мене послано в сельву ганятися за дітлахами. Ну й добре, що їх не зловили.
— Може, ті шмаркачки вже повернулися самі, — висловив припущення Чорний. — Може, знайдемо їх у Санта-Марія де Ньєві.
— Ото пройдисвітки, — сказав Блондин. — Залюбки б їх відшмагав.
І Важкий: ні, я скоріше б попестив, — сміється, — мій сержанте, а правда, що ті старшенькі вже дозріли? Бачили їх у неділю, коли вони йшли купатися на річку?
— Ні про що інше ти й не думаєш, Важкий, — мовив сержант. — Ледве зранку продереш очі, то вже тільки й мови про жінок, цілий день.
— Але ж це правда, мій сержанте. Тут вони швидко дозрівають, в одинадцять років — уже на повен цвіт. Не повірю, щоб сеньйор не скористався з нагоди, коли що.
— Не роздражнюй апетиту, Важкий, — сказав Чорний. — Поки що мені доведеться спати з Малюком.
Лоцман Ньєвес підкладав галуззя у вогонь. Вдалині догоряло сонце, тріпочучи поміж деревами, як червонястий птах, річкова гладінь металево блищала. На березі в заростях кумкали жаби, стояла задуха, повітря було наелектризоване. Часом язик полум’я злизував нічного метелика, який, гучно тріснувши, згорав. Водночас з тінями ліс доніс до наметів запах нічної цвілі й музику цвіркунів.
— Не люблю цього. В Чікаїсі я ледве не захворів, — повторив Малюк з гримасою відрази на обличчі. — Пам’ятаєте ту стару з обвислими цицьками? Не треба було віднімати в неї дітей. Двічі вони мені вже снилися.
— Ще добре, що вони не подряпали тебе так, як мене, — засміявся Блондин, але, споважнівши, додав: — То для їхнього ж добра, Малюче. Там їх навчать одягатися, читати, говорити по-християнському.
— А може, ти хочеш, щоб вони залишались дикими? — спитав Чорний.
— До того ж їм ще дають їсти, роблять щеплення, а сплять вони у ліжках, — сказав Важкий. — Такого життя, як у Ньєві, вони не мали б ніде.
— Але далеко від своїх, — заперечив Малюк. — Хіба вам не гірко було б назавжди розлучитися з родиною?
— Це не одне й те саме, Малюче. — Важкий поблажливо покивав головою. — Ми цивілізовані люди, а ті дикунки навіть не знають, що таке — родина. — Сержант нахилився до вогню й прикурив цигарку.
— Зрештою, вони страждають лише спочатку, — сказав Блондин. — На те, власне, з ними й черниці, які є самою доброчинністю.
— Хто там знає, що робиться всередині місії, — буркнув Малюк. — Може, вони сама бридота.
І Важкий: ні слова більше, Малюче, перш ніж говорити про черниць, прочисть собі рота. Я можу припустити що завгодно, але щодо цього, то ні, більше поважай віру. Малюк і собі підвищив голос: ясна річ, я теж католик, але можу лаяти, кого завгодно, була б лише охота.
— Зараз я розізлюся, — вигукнув Важкий. — І дам тобі в пику.