— Чи варто було ризикувати задля такого малого зиску? — спитав Акіліно. — Правду кажучи, я не думаю, Фусіє.
— Іншого виходу я не мав, — сказав Фусія. — Я не міг працювати, як інші, бо їм поліція не наступала на п’яти, а мені доводилось хапатися за ту справу, що йшла до рук.
— Коли, бувало, зі мною починали розмову про тебе, мене холодний піт проймав, — мовив Акіліно. — Якби чунчі тебе спіймали, добром би це не закінчилось. А ще гірше було б, якби тебе спіймали скупники. Не знаю, хто більше гострив на тебе кігті.
— Скажи мені одну річ, старий, як чоловік чоловікові, — попросив Фусія. — Зараз можеш бути зі мною щирий. Ти ніколи не привласнював собі дещицю?
— Ані сентаво, — запевнив Акіліно. — Слово честі християнина.
— Це щось таке, чого я не розумію, старий, — здивувався Фусія. — Знаю, що не дуриш мене, але це не вміщається в голові. Я б такого для тебе не зробив.
— Ясна річ, — сказав Акіліно. — Ти обібрав би мене до нитки.
— Ми подали заяви в усі поліцейські комісаріати району, — вів далі доктор Портільйо. — Але це однаково, що нічого. Сідай на літак і лети до Ліми, Хуліо, нехай втручається військо. Це їх настрашить.
— Полковник сказав, що охоче допоможе, — докинув Фабіо Куеста. — Чекає лише наказу. А я в Санта-Марія де Ньєві також зроблю все, що від мене залежить. До речі, доне Хуліо, всі про вас згадують з великою приємністю.
— Чому ти перестав гребти? — спитав Фусія. — Ще не стемніло.
— Бо втомився, — відповів Акіліно. — Тут на цьому бережку й поспимо. А зрештою поглянь на небо. Ось-ось почне лити.
На північній околиці міста є маленький сквер. Він дуже старий, свого часу були там поліровані лави з блискучим окуттям. У затінку, який падав від струнких ріжкових дерев, ховалися від вранішньої спеки дідусі й бабусі, дивлячись на дітей, що ганяли довкола фонтана: кам’яного басейну з фігурою жінки в центрі. З волосся жінки, яка стояла навшпиньках, піднісши руки, немовби для злету, струмувала вода. Тепер лави поламались, басейн порожній, у прекрасної жінки обличчя розтяте шрамом, а дерева, всихаючи, скривились і хиляться до землі.
Сюди приходила бавитись Антонія, коли родина Кірогів приїжджала до міста. Жили вони в гасієнді «Ла Уака», яка стояла біля підніжжя гір і була одна з найбільших у П’юрі. Двічі на рік, на різдво і на червневе храмове свято, Кіроги приїжджали до міста, зупиняючись у цегляному будинку, що височів на розі того скверу, нині названого їхнім ім’ям. Дон Роберто мав аристократичні манери і пишні вуса, які він злегка прикушував, коли з кимось розмовляв. Місцеве безжалісне сонце пощадило обличчя доньї Лусії, блідої, худорлявої, дуже набожної жінки: вона власноручно плела вінки з квітів, які потім складала на ноші зі статуєю божої матері, коли хресний хід затримувався біля дверей її будинку. У різдвяну ніч Кіроги влаштовували бал, де бували присутні численні шановані городяни. Усі гості отримували подарунки, а опівночі з вікон будинку спадала справжня злива дрібних монет, призначених для жебраків та волоцюг, які товпилися на вулиці. Кіроги, вбрані у чорне, брали участь у процесії впродовж чотирьох довгих годин, обходячи всі дільниці та передмістя. Тримаючи Антонію за руку, вони тихенько робили їй зауваження, коли вона забувала про літанії. Під час свого перебування у місті Антонія з'являлася в сквері дуже рано й разом з дітьми гралася в злодіїв та поліцейських, у фанти, вилазила на дерева, кидала грудками у кам'яну жінку або купалася у фонтані, гола, немов рибка.
Хто була та дівчинка й навіщо Кіроги опікувалися нею? Привезли її якогось року в червні з гасієнди «Ла Уака», вона ще не вміла тоді розмовляти, і дон Роберто розповів історію, яка не всім здавалася правдивою. Однієї ночі собаки почали вити, а коли він, стривожений, вийшов до передпокою, то знайшов на підлозі дівчинку, загорнуту в ковдру. Кіроги не мали дітей, а скнари-родичі радили віддати дитину до притулку, інші виказали бажання взяти її на виховання. Але донья Лусія та дон Роберто не скористалися ані з тих порад, ані з тих пропозицій і знехтували пересудами. Якось під час гри в карти у П'юранському клубі дон Роберто, немовби знічев'я, повідомив присутніх, що має намір записати Антонію прийомною донькою.