— Присягаю, що я чув її, — сказав Літума. — Виразно, аж серце стріпувалося. Так, як зараз, Мавпо.
— Напевне, у тебе було собаче життя, братику, — співчутливо мовив Мавпа.
— Я кажу не про Ліму, а про Санта-Марія де Ньєву, — вів далі Літума. — Вночі, Мавпо, коли я стояв/на варті, від нудьги померти можна було. Побалакати ні з ким. Хлопці хроплять собі солодко, і я раптом чую вже не жаб та цвіркунів, а арфу. У Лімі не чув її ніколи.
Ніч була холодна, ясна, круті тіні ріжкових дерев вимальовувалися на піску тут і там. Друзі йшли в один ряд. Хосефіно потирав руки, брати Леон посвистували, а Літума рухався з похиленою головою, з руками в кишенях, підводячи часом погляд і жадібно дивлячись у небо.
— Нумо наввипередки, як тоді, коли ще ми були дітлахами, — запропонував Мавпа. — Раз, два, три.
І чкурнув, мов ошпарений, його маленька мавп’яча постать зникла в мороці. Хосе перестрибував через уявні перешкоди — то починав бігти, то уповільнював крок, вертався до Літуми й Хосефіно, кричав:
— Тростинова горілка — чудова річ, а піско зрадливе. Коли ж ми заспіваємо гімн?
Вже поблизу передмістя вони знайшли Мавпу, що лежав на спині, відсапуючись, як віл. Допомогли йому підвестися.
— Серце аж заходиться, чорт забирай, сам себе не впізнаю, — пробурмотів він.
— Роки безслідно не минають, — сказав Літума.
— Але хай живе Мангачерія! — вигукнув Хосе.
Дім Чунги має форму куба, в нього два входи. Головний веде до великого квадратного танцювального залу, на стінах якого видряпано імена та емблеми: серця, пробиті стрілами, груди; не бракує й сороміцьких малюнків. Висять також фотографії акторів, боксерів, календар і панорамний вид міста. Другі двері, малі й вузькі, ведуть до бару, відділеного від залу дерев’яною стойкою, — там сидить Чунга в очеретяному кріслі-гойдалці біля столу, який заставлений пляшками, склянками, глеками. Навпроти неї, в кутку, розташувалися музиканти. Дон Ансельмо сидить на лавочці без спинки, опираючись на стіну, арфу тримає між ногами. Він в окулярах, волосся спадає на чоло, стовбурчиться на шиї, лізе з вух. Той, що грає на гітарі й має дзвінкий голос, — Молодий Алехандро, похмурий відлюдько, який не лише виконавець, а й композитор. Той, що сидить на плетеному кріслі, грає на барабані й тарілках; він найменш здібний поміж них, але найдужчий, — це Болас, колишній водій.
— Не тримайте мене так, не бійтеся, — мовив Літума. — Адже бачите, що я нічого не роблю. Лише шукаю її. Просто хочу поглянути на неї. Пустіть мене.
— Напевне, вона вже пішла, братику, — сказав Мавпа. — Хіба тобі не однаково? Подумай про що-небудь інше. Розважимося, відсвяткуємо твоє повернення.
— Я ж нічого не роблю, — повторив Літума. — Лише пригадую. Чого ви мене так стискаєте, непереможні?
Вони стояли на порозі танцювального залу в металевому світлі трьох ламп, огорнутих блакитним, зеленим та бузковим целофаном, перед натовпом пар. З кутків долинали голоси підхмелених компаній, чулися сміх, дзенькіт склянок. Дим повільно підіймався над головами танцюючих, пахло пивом, блювотою й міцним тютюном. Літума тупцяв на місці, Хосефіно й далі тримав його за плече, але брати Леон відпустили його.
— За яким столом це було, Хосефіно, за тим?
— Саме за тим. Але це вже справа минулого, брате, зараз ти починаєш нове життя, затям собі.
— Та йди ж бо, привітайся з арфістом, братику, — сказав Мавпа. — І з Молодим, і з Боласом, він завжди тепло тебе згадував.
— Щось я не бачу її, — здивувався Літума. — Чому вона ховається від мене, адже я нічого їй не зроблю. Лише подивлюсь.
— Я це залагоджу, Літумо, — сказав Хосефіно. — Приведу її, слово честі. Але мусиш пам’ятати свою обіцянку: все пройшло, минуло. Ну йди, привітайся зі старим. А я піду її пошукаю.
Оркестр перестав грати, пари здавалися тепер єдиним нерухомим буркотливим напруженим тілом. Хтось голосно бешкетував біля бару. Літума підійшов до музикантів, спотикаючись, — любий доне Ансельмо, — з розпростертими обіймами, — старий арфісте, — його супроводжували брати Леон, — чи ти вже мене не пам’ятаєш?