— Соромиться, не хоче. Не слухається мене. Боніфація, мов та сарна, сержанте, завжди насторожується, все її лякає.
— Нехай хоч вийде привітатися з сержантом, — сказав Ньєвес.
— Дайте їй спокій, — попросив сержант. — Як не хоче, то нехай не виходить.
— Не можна так швидко змінити життя, — мовила Лаліта. — Вона жила лише поміж жінками і лякається, бідолашна, чоловіків. Каже, що вони подібні до зміїв, це черниці її такого навчили. Зараз ховається десь у кошарі.
— Дівчата бояться чоловіків, доки з ними не сходяться, — сказав Ньєвес. — А потім міняються, зжерти ладні.
Лаліта зникла в кімнаті, й за хвилину пролунав її голос: мене це, у всякому разі, не стосується, я ніколи не боялася чоловіків і не жерла їх, про що мова, Адріане? Лоцман почав сміятись і схилився до сержанта: Лаліта добра жінка, але з характером, тут уже нічого не скажеш. Малий Акіліно, худий, світлошкірий, з косуватими жвавими очима, вийшов на терасу, — добрий вечір, приніс вам каганець, бо вже темнішає, — і поставив його на поручні. Двоє інших хлопців — короткі штанці, рівне волосся, босі п’яти — винесли столик. Сержант підкликав хлопців до себе, і, доки лоскотав їх, бавився, сміявся разом з ними, Лаліта й Ньєвес принесли овочі, сушену рибу, маніоку, — як усе це апетитно виглядає, сеньйоро, — та дві пляшки анісової горілки. Лоцман дав кожному з дітей його порцію, і вони пішли. А сержант: у вас чудові чурре, доне Адріан, так називають дітей у П’юрі, сеньйоро. Я взагалі люблю дітей.
— За ваше здоров’я, сержанте, — виголосив Ньєвес. — Ми дуже раді бачити вас у себе вдома.
— Боніфація боїться всього, але дуже працьовита, — мовила Лаліта. — Допомагає мені по господарству, вміє готувати їжу. І дуже гарно шиє. Ви бачили штанці на хлоп’ятах? То якраз вона їх пошила.
— Але ти повинна їй щось порадити, — сказав лоцман. — З такою лякливою вдачею Боніфація ніколи не знайде собі чоловіка. Коли б ви знали, сержанте, яка вона мовчазна, розкриває рота лише тоді, коли її про щось запитають.
— Тим краще, — посміхнувся сержант. — Я не люблю папуг.
— Ну то Боніфація вам дуже сподобається, — зробила висновок Лаліта. — Вона спроможна за ціле життя не вимовити зайвого слова.
— Я повинен розкрити вам один секрет, сержанте, — сказав Ньєвес. — Лаліта хоче одружити вас із Боніфацією. Вона мені повсякчас про це говорить, тому й попросила покликати вас у гості. Обережно, ще є час подумати.
Сержант чи то усміхнувся, чи то засумував, — я вже колись ледве не оженився, сеньйоро. Відразу після вступу до жандармерії зустрів дівчину, яка в мене закохалася, ну і я в неї, трошки. Як її звали? Ліра. І що ж сталося? Нічого, сеньйоро, мене перевели з П’юри, а Ліра не хотіла зі мною їхати, так увесь роман і закінчився.
— Боніфація за своїм чоловіком пішла б скрізь, — сказала Лаліта. — Такі вже ми є, жінки, не ставимо умов. Вам слід одружитися з кимось із тутешніх, сержанте.
— Ось бачите, коли Лаліта щось собі візьме в голову, то не дасть спокою, доки не досягне свого, — мовив Ньєвес. — Такі вже ті жінки з Лорето.
— Які ви милі люди, — розчулився сержант. — В Санта-Марія де Ньєві кажуть, що Ньєвеси — нетовариська родина, ніколи ні з ким не зустрічаються. Однак, сеньйоро, я стільки часу вже тут, а ви перші мене запросили до свого дому.
— Бо ніхто не любить жандармів, сержанте, — сказала Лаліта. — Ви самі добре знаєте, які вони. Безчестять дівчат, полишають їх з байстрюками, а потім просять про переведення в інше місце.
— Тоді чому ти хочеш віддати Боніфацію за сеньйора сержанта? — спитав Ньєвес. — Одне до другого не пасує.
— Ти ж сам казав, що сержант не такий, як інші, — відповіла Лаліта. — Хоча хто знає, чи це правда.
— Правда, сеньйоро, — запевнив сержант. — Я чесна людина, щирий християнин, як тут кажуть. І товариш, якого ще пошукати треба, ви, сеньйоро, самі в цьому переконаєтесь. Я вам дуже вдячний, доне Адріан, бо добре себе почуваю у вашому домі.
— Приходьте, коли вам тільки заманеться, — мовив Ньєвес. — Прошу провідувати Боніфацію. Але з Лалітою обережніше, бо я дуже ревнивий.
— Слушне застереження, доне Адріан, — погодився сержант. — Сеньйора така гарна, що й я на вашому місці був би ревнивий.
— Велике спасибі, сержанте, — сказала Лаліта. — Але я знаю, що ви говорите це просто так, тепер мене вже не назвеш гарною. Колись, замолоду — інша річ.