— Але ж сеньйора ще молода, — заперечив сержант.
— О, то я вам уже не довірятиму, — застеріг Ньєвес. — Ви краще сюди не приходьте, коли мене немає вдома.
На фермі й далі гавкали собаки, час від часу чулися голоси хлопців. Довкола каганця кружляли комахи, Ньєвес і сержант курили, розмовляли, жартували, і раптом: лоцмане Ньєвес! — усі троє повернули голови у бік найближчих заростей; темрява вкривала стежку, яка вела до Санта-Марія де Ньєви. Лоцмане Ньєвес! А сержант: то Важкий, ну й зануда, що це йому треба, чого морочить вам голову о такій порі, доне Адріан? Діти вбігли на терасу. Акіліно підійшов до батька й прошепотів йому на вухо, що його кличуть.
— Напевне, треба буде рушати в дорогу, сержанте, — промовив лоцман Ньєвес, повернувшись назад.
— Та він п’яний, — сказав сержант. — Не треба на нього зважати, як вип’є, то починає казитись.
Рипнули сходи, за спиною Акіліно виросла масивна постать Важкого, — нарешті, мій сержанте, нарешті я вас знайшов. Лейтенант і хлопці шукають вас скрізь, добрий вечір.
— Я не на службі, — буркнув сержант. — Чого вони від мене хочуть?
— Знайдено вихованок, — повідомив Важкий. — На них наштовхнулася ватага лісорубів поблизу табору, що вверх по річці. Кілька годин тому до місії прибув посланець. Матері всіх підняли на ноги, сержанте. Здається, в однієї з дівчаток лихоманка.
Важкий, у самій лише сорочці, обмахувався кепі, а Лаліта засипала його питаннями. Лоцман і сержант встали. Річ у тім, сеньйоро, — сказав Важкий, — що треба одразу ж плисти за ними. Ми хотіли почекати до завтра, але черниці переконали дона Фабіо й лейтенанта. А сержант: що? вночі рушати? Так, пане сержант, черниці бояться, що лісоруби можуть згвалтувати старших дівчаток.
— Вони мають рацію, — погодилася Лаліта. — Бідолашки, стільки днів у лісі. Поквапся, Адріане, йди.
— Нічого не вдієш, — сказав лоцман. — Випийте поки з сержантом, а я піду заправлю моторку газоліном.
— Оце діло, дякую, — сказав Важкий. — Ну й життя у нас, сеньйоре сержант! Вибачте, що я зіпсував вам вечірку.
— Усіх знайшли? — почувся голос із хатини. Вони озирнулися: коротко підстрижене волосся, невиразний профіль, жіночі груди над підвіконням. Світло каганця ледве сягало туди.
— Крім двох, — відповів Важкий, повертаючись у бік вікна. — Тих, що з Чікаїса.
— Чому їх відразу не привезли до місії? — спитала Лаліта. — Ще добре, що їх знайшли, і дякувати за це богові.
Не було як їх привезти, сеньйоро, — Важкий і сержант вдивлялися у вікно, але жінка відсунулась, виднілася лише частина її обличчя й пасмо волосся. По інший бік хатини Адріан Ньєвес віддавав синам накази, чути було, як діти тупотять, бігаючи поміж заростями. Лаліта налила анісової горілки. За ваше здоров’я, сержанте, — виголосив Важкий. А сержант: спочатку за здоров’я сеньйори, дурню.
— Відчуваю, що лейтенант хоче звалити усю роботу на мене, — сказав сержант. — Але ж я сам не попливу, хто буде зі мною?
— Малюк і я, — мовив Важкий. — І ще якась черниця.
— Мати Анхеліка? — почувся з вікна голос, і вони знову озирнулися.
— Можливо, — відгукнувся Важкий. — Вона знається на хворобах — повинна вилікувати ту дівчинку.
— Дайте їй хініну, — порадила Лаліта. — Але всіх ви за один раз не перевезете, не помістяться у човні, треба буде зробити два або три рейси.
— Щастя, що хоч місяць світить, — мовив лоцман Ньєвес на сходах тераси. — Через півгодини буду готовий.
— Іди, Важкий, повідом лейтенанта, що ми вже відпливаємо, — звелів сержант.
Важкий кивнув, побажав доброї ночі й пішов терасою. Щойно він опинився біля вікна, як темна постать відсахнулася й зникла, а тоді з’явилася знову, коли він уже спускався, порипуючи сходами.
— Ходи сюди, Боніфаціє, — покликала Лаліта. — Я познайомлю тебе з сержантом.
Лаліта взяла сержанта під руку, підвела його до дверей. На порозі з’явилася жіноча постать. Сержант став з простягнутою рукою, знічено дивлячись на дві зеленаві іскорки, що світились у напівтемряві; потім невелика темна постать наблизилася до нього, і чиїсь пальці доторкнулися до його пальців, — мені дуже приємно, — і відсмикнулися, — до ваших послуг, сеньйорито. Лаліта всміхалася.
— Я думав, що він такий самий, як ти, — скреготнув зубами Фусія. — Ти сам бачиш, як я жахливо помилився.
— Мене він також трохи ошукав, — сказав Акіліно. — Не підозрював, що Адріан Ньєвес здатний на таке. Мені здавалося, що йому до всього байдуже. Ніхто не помітив, як усе це почалось?