— Чому ви так злякалися? — спитала Лаліта. — Чому відвертаєтесь від мене?
— Я не боюсь, — знітився Ньєвес. — Але сеньйора гола, а я чоловік.
Лаліта почала сміятись, опустила ітапак і правою ногою водила по маті, замріяно торкаючись її пальцями, п’яткою.
— Сучка, повія і все що найгірше, — погодився Акіліно. — Але я люблю її, і мені все решта байдуже. Вона мені ніби донька.
— Жінка, яка робить таку підлість, коли бачить, що її чоловік здихає, гірша від сучки, гірша від повії, — сказав Фусія. — Немає такого слова, щоб її назвати.
— Здихає? В Сан-Пабло переважно вмирають від старості, а не через хворобу, Фусіє, — зауважив Акіліно.
— Ти зовсім не хочеш мене втішити, лише злостишся, бо я її лаю, — не вгавав Фусія.
— Він казав це при мені, — прошепотів Ньєвес. — Як іще раз з’явишся напівгола, посічу на шматки, зроблю з тебе кров’янку. Хіба ви, сеньйоро, забули?
— А іноді він ще погрожує: віддам тебе уамбісам, виколю тобі очі, — додала Лаліта. — І Пантачі також каже: замордую, не задивляйся на неї. Коли він так погрожує, то нічого не зробить, накричиться, й уся злість минає. Вам прикро, коли він мене б’є, так?
— Більше того, я лютую, — Ньєвес незграбно вдарив рукою по засуву. — Особливо, коли він вас ображає.
— Як ми самі, буває ще гірше. «Е-е, зуби у тебе випадають, е-е, все обличчя в прищах, е-е, тіло вже не таке, як колись, е-е, скоро виглядатимеш, мов старі уамбіски». Принижує мене, як тільки може. Вам прикро це слухати? А Ньєвес: будь ласка, не кажіть більше нічого.
— Але вона вірила тобі, хоча й знала тебе досконало, — мовив Акіліно. — Коли я припливав на острів, Лаліта казала: скоро він мене звідси забере, а якщо в цьому році буде багато каучуку, то ми попливемо до Еквадору й поберемося; будьте такий ласкавий, доне Акіліно, продайте товар по добрій ціні… Бідна Лаліта.
— Вона не втекла раніше лише тому, що чекала, поки я розбагатію, — сказав Фусія. — Ото дурна! Я не одружився з нею, коли вона ще була свіженька, без жодних прищів, а думала, що я одружуся, коли вона вже нікому не могла розігріти кров.
— Адріанові Ньєвесу розігріла, — заперечив Акіліно. — Інакше він не взяв би її з собою.
— А їх теж хазяїн хоче взяти з собою до Еквадору? — спитав Ньєвес. — Він і з ними одружиться?
— Тільки я його дружина, — відповіла Лаліта. — Решта — то служниці.
— Можете казати, що завгодно, але я знаю, що вам це боляче, — зауважив Ньєвес. — Ви були б людиною без серця, якби вам не боліло те, що він приводить у дім інших жінок.
— Він не приводить їх у мій дім, — уточнила Лаліта. — Спить з ними у кошарі, разом з худобою.
— Але живе з ними, не криючись від ваших очей, — сказав Ньєвес. — Не вдавайте, що ви мене не розумієте.
Він озирнувся, щоб поглянути на неї, а Лаліта підсунулася до краю мати і сиділа, підібгавши ноги та опустивши очі. Ньєвес не хотів її образити, він замовк і знову почав дивитися у вікно, його дратувало і те, що вона має їхати з хазяїном до Еквадору, і блакитне небо, і вогнища, і виблискуючі в заростях світлячки, — прошу вибачити мене, я не хотів вас образити, — і Лаліта підвела очі.
— Хіба він не віддає їх тобі, або Пантачі, коли вони йому вже набридають? — спитала вона. — Робиш те саме, що й він.
— Я людина самотня, — пробурмотів Ньєвес. — Чоловік потребує жінок. Чому ви мене порівнюєте з Пантачею, хоча мені й приємно, що ви звертаєтесь до мене на «ти»?
— Вона казилася лише спочатку, коли я був відсутній, — пояснив Фусія. — Дряпала їх, одну з племені ачуала подряпала до крові. Але пізніше призвичаїлась, навіть заприязнилася з дикунками. Вчила розмовляти по-іспанському, теревенила з ними. То не так, як ти собі думаєш, старий.
— І ти ще нарікаєш, — мовив Акіліно. — Тобі б кожен позаздрив. Чи багато знайдеться чоловіків, котрі б так міняли жінок, як ти, Фусіє?
— Але ж то були дикунки, — нагадав Фусія. — Дикунки, Акіліно, з племен агварунів, ачуала, шапра, самі покидьки, чоловіче.
— Вони, мов звірятка, — сказала Лаліта, — прив’язуються до мене. Шкода мені їх — вони так бояться уамбісів. Коли б ти був хазяїном, то поводив би себе так само, як він, зневажав би мене.
— Хіба ви знаєте мене так добре, щоб засуджувати? — заперечив Ньєвес. — Я б таких речей своїй приятельці не робив. А тим більше, якби це були ви.
— Тут жінки швидко в’януть, — сказав Фусія. — Хіба то моя вина, що Лаліта зістарилася? Та й, зрештою, я був би дурний, коли б не скористався з випадку.
— Тому ти викрадав таких молоденьких, га? — напосідав Акіліно. — Хотів, щоб були міцненькі?