— Ну, не лише тому, — відповів Фусія, — я люблю незайманих, як і кожен чоловік. Тільки кляті дикуни не дають їм спокійно дозріти, псують навіть наймолодших, лише одна шапра, яку мені послала доля, виявилась дівчиною.
— Єдине, що мені болить, це спогади про те, якою я була в Ікітосі, — сказала Лаліта. — Білі рівненькі зуби, жодної плямки на обличчі.
— Ви любите краяти собі серце, — зауважив Ньєвес. — Чому хазяїн не дозволяє уамбісам приходити сюди? Бо всі вилуплюють очі, коли бачать вас.
— І ви з Пантачею також, — додала Лаліта. — Але це не тому, що я гарна, а тому, що біла.
— Я завжди був увічливий з вами, — мовив Ньєвес. — Чому ви вважаєте, що я такий самий, як Пантача?
— Ти кращий, ніж він, — запевнила Лаліта. — Тому я й прийшла тебе провідати. У тебе немає лихоманки?
— Пам’ятаєш, якось ти приїхав, а я навіть тебе не зустрів? — спитав Фусія. — Ти знайшов мене в сараї для каучуку. Це було того разу, старий.
— Так, пам’ятаю, — сказав Акіліно. — Мені здавалося, що ти спиш з розплющеними очима. Я думав, що Пантача почастував тебе своїм відваром.
— А пам’ятаєш, як я впився анісовою горілкою, яку ти привіз? — спитав Фусія.
— Це теж пам’ятаю, — сказав Акіліно. — Ти хотів тоді підпалити хижки уамбісів. Немовби чорт у тебе вселився, я змушений був тебе зв’язати.
— Протягом десяти днів я пробував спати з тією сучкою, але нічого не виходило, — признався Фусія. — Ані з Лалітою, ані з дикунками, здуріти можна було. Я плакав, хотів вкоротити собі віку десять днів підряд і не міг, Акіліно, не міг.
— Не плач, Фусіє, — мовив Акіліно. — Чому ти мені про це не сказав? Може, тебе б тоді вилікували. Ми попливли б до Багуа, лікар зробив би тобі укол.
— Ноги в мене здерев’яніли, старий, — пожалівся Фусія. — Я бив себе по ногах і нічого не відчував, припалював сірниками, а вони як мертві, старий.
— Ну, годі вже. Не треба так сумувати, — сказав Акіліно. — Підсунься трохи до борту, поглянь, скільки тут летючих рибок, цих, електричних. Поглянь, як пливуть вони за нами, як гарно виблискують іскорки в повітрі й під водою.
— А пізніше я вкрився пухирями, старий, — вів далі Фусія. — І вже не міг роздягтись перед тією сучкою. Уяви собі, Акіліно, приховувати це і вдень і вночі, не мати змоги нікому розповісти, самому перейматися усім цим!
Почувся делікатний стук у стіну, Лаліта встала. Підійшла до вікна, обличчям притулилася до металевої сітки і почала гарчати по-агварунському. Ззовні хтось також тихенько загарчав.
— Малий Акіліно хворий, — повідомила Лаліта, — вибльовує усе, що з’їдає. Піду погляну на нього. Якщо вони завтра ще не повернуться, то прийду приготувати тобі обід.
— Хоч би не повернулися, — сказав Ньєвес. — Не треба мені нічого готувати, вистачить, що ви прийдете побачитися зі мною.
— Якщо я кажу тобі «ти», можеш звертатися до мене так само, — запропонувала Лаліта. — Принаймні тоді, коли нікого немає.
— Ми могли б ловити рибок сіткою, якби тільки її мали, — сказав Акіліно. — Хочеш, Фусіє, я допоможу тобі підвестися, щоб ти їх побачив?
— А згодом перейшло на ступні, — скривився Фусія. — І кульгав я, старий, і шкіра злізала з мене, як із змії, тільки в змій виростає нова шкіра, а в мене — ні, в мене — одна величезна рана, Акіліно, це несправедливо.
— Звісно, несправедливо, — сказав Акіліно. — Але, чоловіче, глянь-но краще, які гарні електричні рибки.
Щодня Хуана Бауро й Антонія, виходячи о тій самій годині з Гальїнасери, йшли завжди тією ж самою дорогою. Два квартали по прямій запилюженій вулиці, і вже ринок, де перекупки розстилали під ріжковими деревами свої ковдри й розкладали товари. Біля крамниці «Втіха» — гребені, парфуми, блузки, спідниці, застібки, сережки — Хуана й Антонія звертали ліворуч: за двісті метрів перед ними з’являлася Пласа де Армас, оточена пальмами і тамариндами. Хуана Бауро й Антонія виходили на площу завулком просто перед «Північною зіркою». Дорогою одна рука Хуани Бауро посилала вітання знайомим, друга тримала плече Антонії. На площі Хуана швидко роззиралася довкола, вибирала для дівчини найтінистішу лавку. Якщо дівчина виявляла згоду, праля дрібним кроком верталася додому, відв’язувала свого віслюка, забирала білизну для прання й прямувала в бік річки. Коли ж, навпаки, Антонія настрашено чіплялася за її руки, Хуана сідала біля неї й заспокоювала пестощами, повторюючи своє мовчазне запитання доти, доки дівчина не відпускала її. Праля приходила за нею опівдні, з випраною білизною, іноді Антонія верталася назад верхи на віслюкові. Часто Хуана Бауро заставала дівчину в товаристві якої-небудь добросердної жінки — з нею вона прогулювалась довкола площі; бувало, що чистильник взуття, жебрак чи Хасініто казали пралі: її повели у будинок тих-то чи тих-то, до собору, на бульвар. Тоді Хуана Бауро верталася до Гальїнасери сама, а Антонія з’являлася, коли вже смеркало, приведена за руку служницею якого-небудь добродійного багатія.