Того дня вони вийшли трохи раніше, — Хуана Бауро повинна була віднести парадний мундир до казарм Грау. Ринок був порожній, на даху «Втіхи» дрімали круки. Двірники ще не прийшли, і довкола тхнуло покидьками та сміттям. На спорожнілій Пласа де Армас віяв легкий вітерець, у безхмарному небі сходило сонце. Пісок уже не падав. Хуана Бауро витерла спідницею лаву, торкнулася спокійних рук дівчини, поплескала її по щоці й пішла. Дорогою зустріла дружину різника Ермагенеса Леандро, і вони рушили разом. Сонце здіймалося усе вище, осяваючи високі дахи міських будинків. Хуана йшла скорчена, час від часу потираючи собі живіт, і приятелька: ти, певне, хвора, — а вона: віднедавна спину ломить, особливо зранку. Завели мову про хвороби, про ліки й старість, про важке життя. Потім Хуана попрощалася, зайшла в дім і вийшла, ведучи навантаженого брудною білизною віслюка й несучи мундир, загорнений у старі номери «Екос і нотісіас». До казарм Грау вона попрямувала, оминаючи піски; земля була гаряча, невдовзі під ногами почали шмигати верткі ігуани. Один з солдатів вийшов їй назустріч, — лейтенант гнівається, що ти не принесла мундир раніше. Взяв у неї пакунок, розплатився, і вона подалася в бік річки. Не під Старий міст, де звичайно прала, а на невеликий, круглий пляж, трохи далі від різниці. Там Хуана зустріла двох інших праль, і вони втрьох цілий ранок, стоячи по коліна в воді, прали та розмовляли. Хуана закінчила перша й пішла за Антонією. Тепер на вулицях, залитих сліпучим полуденним сонцем, було повно городян і приїжджих. На площі дівчини не було, ні жебраки, ні Хасініто не бачили її, й Хуана Бауро повернулася до Гальїнасери, то підганяючи віслюка, то потираючи собі живіт. Почала розвішувати білизну, але невдовзі кинула роботу й пішла прилягти на сінник. Коли розплющила очі, пісок уже падав. Бурмочучи, вона поспіхом вискочила надвір; дещо з розвішеної білизни забруднилося. Хуана натягнула над вірьовками тент, закінчила розвішувати білизну, вернулася до кімнати і, пошукавши під сінником, дістала пляшку з ліками. Змочила ганчірку рідиною, задерла спідницю, міцно натерла собі стегна та живіт. Ліки тхнули сечею й блювотиною; Хуана затиснула ніс, чекаючи, поки шкіра висохне. Приготувала трохи поїсти, і коли їла, постукали в двері. Це була не Антонія, а служниця з кошиком білизни. Вони трохи побалакали, стоячи на порозі. Пісок усе падав, піщинок не було видно, але вони лоскотали обличчя та плечі, немов павучачі лапки. Хуана говорила про кольки, про погані ліки, а служниця заперечувала: нехай він дасть тобі інші або поверне гроші. Потім вона пішла, тиснучись до стін, щоб сховатися від піску. Сидячи на сіннику, Хуана промовляла сама до себе: піду в неділю на твоє ранчо, думаєш, як я стара, то мене можна дурити? Від твоїх ліків мені поперек ломить, злодюго. Потім вона прилягла, а коли прокинулася, вже споночіло. Запалила свічку, Антонії ще не було. Вийшла на подвір’я, віслюк нашорошив вуха, заревів. Хуана взяла ковдру,' вже на вулиці накинула на себе; темрява, у вікнах Гальїнасери виднілися каганці, лампи, розпалені печі. Вона йшла швидко, з розплетеним волоссям, біля ринку хтось сказав їй навздогін: привид. Ішла, примовляючи: ти даси мені ще й інші ліки від тієї сонливості, яка постійно мене зморює, або повернеш мені гроші. На площі було мало людей. Вона підходила до всіх, але ніхто нічого не знав. Пісок зараз падав рясно, мерехтів перед очима, і Хуана затуляла рота й носа. Вона оббігла багато вулиць, стукала до багатьох дверей, раз двадцять повторювала те саме запитання, а коли повернулася на Пласа де Армас, то насилу переставляла ноги, тримаючись за стіни. Двоє чоловіків у солом’яних капелюхах розмовляли, сидячи на лавці. Вона спитала, де Антонія, а доктор Педро Севальйос: добрий вечір, доньє Хуано, що ви робите о цій порі на вулиці? І тоді другий чоловік незнайомим голосом:, стільки піску, що аж череп січе. Доктор Севальйос зняв капелюха, подав його Хуані, вона одягла: капелюх був завеликий і закривав їй вуха. Доктор мовив: утома не дозволяє вам говорити, прошу, сядьте на хвилинку, доньє Хуано, розкажіть, будь ласка. А вона: де Антонія? Обидва чоловіки переглянулися, незнайомий сказав: добре було б відпровадити її додому. А доктор: так, звичайно, я знаю куди, ця жінка з Гальїнасери. Вони взяли її під руки, майже несли в повітрі, і Хуана Бауро: чи не бачили ви Антонію, ту, сліпу? І доктор Севальйос: заспокойтеся, доньє Хуано, як тільки дійдемо, ви нам усе розповісте. А другий: що це так смердить? І доктор Севальйос: знахарське зілля, бідна стара.