І Хуліо Реатегі: байдуже, капітане, я зроблю йому таку приємність. Перекладач гарчить, жестикулює, Хум слухає, дме легкий вітерець, тихенько шелестить листя, чути сміх — це дівчинка й солдати бавляться біля наметів. Капітанові уривається терпець: скільки це ще триватиме? — трусить Хума за плече, — ти зараз не зрозумів, насміхаєшся з нас? Хум підводить голову, дивиться здоровим оком на губернатора, вказує на нього рукою, потім гарчить, і Хуліо Реатегі: що він сказав? А перекладач: лається, сеньйоре, ти, каже, диявол, сеньйоре.
У коридорі не було нікого, лише знизу долинав шум. Лампа, що висіла під стелею, була обгорнута в блакитний целофан і осявала блідим, немов досвітнім світлом, збляклі шпалери на стінах та ряд однакових дверей. Хосефіно підійшов до перших, прислухався, потім — до других; за третіми хтось сопів, легенько порипувало ліжко, Хосефіно постукав, і почувся голос Дикунки: хто там? — а тоді незнайомий чоловічий голос: у чім річ? Хосефіно побіг у глиб коридора, де панувала напівтемрява. Стояв там, причаївшись у кутку. Невдовзі забряжчав ключ, у блакитному світлі з’явилося чорне волосся, з-під долоні, приставленої до лоба, блиснули зелені очі. Хосефіно вислизнув з кутка й помахав рукою. Через кілька хвилин у коридор вийшов чоловік без піджака і, наспівуючи, почав спускатися сходами. Хосефіно ввійшов до кімнати. Дикунка саме застібала на собі жовту блузку.
— Літума приїхав сьогодні ввечері, — повідомив Хосефіно, немовби віддавав якийсь наказ. — Він унизу, разом з братами Леон.
Дикунка здригнулася всім тілом, її руки на мить заклякли між гудзиками. Проте вона не відвернулась і не сказала жодного слова.
— Не бійся, — заспокоїв її Хосефіно. — Літума нічого тобі не зробить. Він усе вже знає, і його це не цікавить. Зійдемо разом.