— Ми будемо там аж до середи, — вела далі Лаліта. — Якщо б та бідолашка потребувала чогось, чи не могли б ви їй допомогти?
— Дуже радо, сеньйоро, — погодився сержант. — Тільки ж ви самі бачили, я гостював у вас тричі, та вона навіть до дверей не підійшла.
— Жінки дуже вередливі, — не вгавала Лаліта. — Хіба ви ще не помітили? Зараз, коли вона залишилась сама, як палець, немає іншого виходу. Я попрошу вас зазирнути завтра.
— Із задоволенням, — мовив сержант. — Ви знаєте, коли з’явився човен, я подумав, що то корабель-привид, Той, що зі скелетами, які викрадають і забирають з собою нічних волоцюг. Я ніколи не був забобонним, але тут заразився від місцевих.
Лаліта перехрестилась і порухом руки наказала йому замовкнути, — сержанте, ви ж знаєте, що ми подорожуватимемо вночі, як можна говорити про таке? Значить, до середи? Адріан просив передати вам вітання. Вона подалася геть, а сержант, почекавши, доки маленька постать знову вималюється поміж пальмами й стрибне в човен, пішов до приміщення, щоб вдягтися. Ну, друже, поле діяльності тобі підготовлене! Він одяг сорочку, штани й черевики, мимохіть прислуховуючись до спокійного дихання жандармів, — човен, мабуть, уже пливе в бік Мараньйону серед каное та баркасів, а на кормі стоїть Адріан Ньєвес, орудуючи веслом. Ці жителі сельви подорожують із власним домом, зі всіма пожитками так, як той старий Акіліно; невже він провів близько двох десятків років на річках, що за дивні звичаї? Розлігся гуркіт мотора, який приглушив тріпотіння крил нічних птахів, різний шурхіт та цвіркотіння цикад, потім поволі стих, віддаляючись, а лісові голоси почали озиватись один за одним і знову заполонили ніч. Із цигаркою в зубах, у сорочці з засуканими рукавами сержант зійшов східцями, роздивився довкола й рушив у бік лейтенантового будиночка. Крізь металеву сітку глухо долинало хропіння. Сержант швидко подався стежкою; серед невиразних звуків світилися очі пугачів чи сов, прискорену, дражливу мелодію вели цвіркуни. Він відчував на своїй шкірі таємниче лоскотання, гострі уколи колючок і рухався далі, топчучи молоді тріскотливі пагони, сухе листя, яке з шелестом розсипалося під його ногами. Коли дістався до хижки лоцмана Ньєвеса, озирнувся: прозора біляста імла огортала містечко, але на вершині пагорба виразно блищала головна будівля місії, полискуючи білими стінами та цинковим дахом, видно було також фронтон каплиці, її тонку сіру вежу, яка вгороджувалася в блакитну безодню неба. Ліс, що стіною оточував Санта-Марія де Ньєву, монотонно бринів нескінченним горловим позіханням, а в калюжі, куди забрів сержант, теплі, желеподібні п’явки крадькома терлися об його литки. Він нахилився, змочив чоло, піднявся сходами. Всередині хижки панувала темрява, від підгнилих паль тягнуло міцним, іншим, ніж лісовий, запахом, немовби від решток їжі чи від падла. На фермі загавкав собака. Хтось міг стежити за сержантом згори, заховавшись під покрівлею, а з-поміж деренчливих світлячків двоє могли бути очима жінки. Мантач він чи ні? Куди й поділася його відвага? Сержант перебіг терасу навшпиньках, озираючись вусібіч, собака вдалині заходився гавкотом. Завіска на вікні була засмикнута, з чорного отвору дверей долинав густий, кислий запах.
— Це я, сержант, — гукнув він. — Вибачте, що буджу вас.
В хижці почувся якийсь приглушений, швидкий рух, може, оклик, і знову тиша. Сержант дійшов до порога, засвітив ліхтарик: маленька жовта пляма світла нерівномірно ковзала по глиняних глечиках, кукурудзяних качанах, горнятках, відрах з водою. Доне Адріан, ви тут? Я повинен з вами побалакати, доне Адріан. Поки сержант бурмотів, бліда пляма світла, схожа на маленький місяць, підіймалась по стіні, вириваючи з темряви полиці, повні порожніх бляшанок, повзала по балках, неспокійно перестрибувала від загаслого каганця до весел, від ковдр до клубка мотузок і раптом ковзнула по схиленій голові, по благально складених руках. Добрий вечір, а дона Адріана немає? Тьмяне світло, затримавшись на скоцюрбленій жінці, тремтіло на її нерухомих стегнах. Чому ти вдаєш, що спиш? Я ж бо звертаюся до тебе, але чому ти не відповідаєш? — він ступив ще два кроки, голова її схилилася нижче, — не треба так, сеньйорито. Шкіра в неї була такою ж світлою, як отой маленький місяць, що ковзав по ній; яскравого кольору ітапак вкривав її тіло від колін до шиї. Я вмію поводитися з людьми, не бійся, хіба я прийшов сюди, щоб красти? Сержант витер рукою чоло, місяць шалено затремтів, і жінка в темряві зникла, а жовтавий місяць знову намацав її, освітлюючи ноги, ступні. Вона лежала в тій самій позі, але тепер напружене тіло почало тремтіти, коротко й уривчасто здригатись. І сержант: я не злодій, маю платню, дім, харчі, мені не потрібно нікого обкрадати, і я не хворий. Чому сеньйорита така? Ану ж бо, встань, я хочу лише трохи порозмовляти з тобою, щоб краще познайомитися, гаразд? Він підступив ще на два кроки і сів навпочіпки. Вона перестала тремтіти, заціпеніла, не чутно було навіть дихання. Та не бійся мене, — і сержант обережно простягнув руку, щоб погладити її волосся, — не треба лякатися, маленька, — кінчиками пальців доторкнувся до жорсткого волосся, але раптом його щось ударило, і сержант, мацаючи руками в темряві, упав, немов відкинутий пружиною. На мить промінь ліхтарика освітив постать, що перебігала поріг, і на терасі під квапливою ходою рипнули дошки. Сержант вибіг за нею. Вона стояла на іншому боці тераси, перехилившись через поручні й крутячи головою, як шалена. Крихітко, лише не кидайся в річку, — сержант послизнувся, — о чорт! — побіг далі, — що ти ще вбила собі в голову, ходи сюди, маленька, — вона й далі тремтіла, ритмічно вдаряючись об поручні, схожа в своєму очманінні на комаху, що билась крильцями біля скла лампи. Вона не кинулася в річку, не відповіла йому, але, коли сержант схопив її за плечі, повернулась і, як дика кішка, стрибнула на нього. Крихітко, чому ти дряпаєшся? — стіни й поручні почали тріщати, — чому ти кусаєшся? — притлумлювати і глухе сапання двох тіл, — навіщо ти мене дряпаєш, маленька? — і неспокійний, благальний голос жінки. Сержант увесь просяк потом, віддихи лісу обдавали його гарячими хвилями. Йому нарешті вдалося схопити її за руки, він усім тілом притиснув її до стіни і раптом повалив на підлогу, впавши разом з нею, — не вдарилася, дурненька? На підлозі вона боронилася слабіше, але стогнала голосніше, а сержант розпалився, — маленька, маленька, — лаявся крізь зуби, ну от, бачиш, розбійнице, як ти мене розпалила, — під його тілом її тіло ще звивалося, але вже навзаєм. Коли сержант шарпнув ітапак, вона здригнулася, стала пручатись, проте згодом, коли він почав пестити її мокрі плечі, груди й стегна, заспокоїлась, — я зшаленів через тебе, ти мені повсякчас снишся, від першого дня, дурненька, чому ти втікала, адже тобі також хочеться? Вряди-годи вона схлипувала, але вже не боронилася, лежала напружена і вперто стискала стегна, — дурненька, крихітко, навіщо ти це робиш, ну, приголуб мене трохи, і сержант впився губами в її стиснуті вуста, усе його тіло здригалося, підіймалось і опускалось, — маленька, що ти робиш, чому не хочеш розтуляти вуст, розвести стегон, ой дитинко, ти мені снишся від першого дня. Потім сержант затих, відірвався від її стиснутих вуст і простягнувся на дошках горілиць, важко віддихуючи. Коли він розплющив очі, вона стояла, дивилася на нього двома зеленими вогниками — в її погляді була не ворожість, а скоріше — здивування. Спираючись на поручні, сержант підвівся, простягнув руку, і Боніфація дозволила йому торкнутися свого волосся та обличчя. Ой крихітко, що ти зі мною зробила, дурненька, замордувала мене, — і він раптово притягнув її до себе, поцілував. Вона не опиралася, за хвилину її руки сором’язливо і якось утомлено обняли сержанта за плечі. Скажи, крихітко, ти ніколи досі не знала чоловіка? Вона злегка вигнулася, стала навшпиньки, притулила вуста до сержантового вуха: досі не знала, мій володарю, ні.