— Ми були на річці Апага, там уамбіси знайшли якісь сліди, — мовив Фусія. — І я дав тим сучим синам одурити себе. Поганці казали — треба наздогнати їх, вони напевне навантажені каучуком, ідуть здати те, що назбирали протягом року. Я послухав їх, і ми пішли по сліду, але ті сучі діти не каучук шукали, а лише бійки.
— Такі вже уамбіси, — зауважив Акіліно. — Ти ж повинен був знати їх добре, Фусіє. І таким чином ви зустрілися з шапрами?
— Авжеж, на березі Пусаги, — відповів Фусія. — В них не було ані кульки каучуку; перш ніж ми підпливли до берега, вони вбили одного з наших уамбісів. Решта розлютилась, і не було сили їх стримати. Ти не уявляєш собі, Акіліно.
— Чудово уявляю, вони повинні були вчинити там страшну різанину, — мовив Акіліно. — Уамбіси серед язичників наймстивіші. Багатьох убили?
— Ні, майже всі шапри встигли втекти до лісу, — відказав Фусія. — Коли ми дісталися туди, там було лише дві жінки. Одній відрізали голову, а інша та, яку ти знаєш. Але це не було такою легкою справою — привезти її на острів. Я мусив витягти револьвера, бо вони хотіли її вбити. Ось так почалася історія з шапрою, старий.
Припливло двоє уамбісів? Лаліта побігла до селища разом з малим Акіліно, який тримався за її спідницю. Жінки плакали і вили: одного забили на Пусазі, хазяйко, шапри поцілили його отруєною стрілою. А хазяїн і решта? Їм нічого не сталося, вони прибудуть дещо пізніше, бо пливуть повільно, — везуть дуже багато майна, яке забрали у агварунів на Апазі. Лаліта не повернулася до хижки, лишилась у затінку лупун і дивилася на озеро, на гирло протоки, чекаючи, доки з’являться човни. Змучена чеканням, вона почала кружляти по острову, Акіліно й далі тримався за її спідницю. Вони обійшли черепашачий ставок, три хатини білих, селище уамбісів. У дикунів уже минув ляк перед лупунами, вони жили поміж цими деревами, доторкувалися до них. Родичі забитого й далі плакали, качалися по землі. Малий Акіліно побіг до бабусь, які сплітали пальмове листя. Слід замінити покрівлі, твердили вони, бо піде дощ і заллє нас.