Родичі померлого без угаву плакали, колючи себе до крові гострими колючками, — хазяйко, від цього стає легше, разом з поганою кров’ю виходять жалі й страждання. А Лаліта: можливо, це правда: колись, як страждатиму, штрикну себе гострою колючкою й побачу тоді. Раптом усі, чоловіки та жінки, встали й побігли у бік урвища. Почали видиратися на дерева, вказуючи одне одному на озеро. Вже пливуть? Так, від гирла річки виплив головний човен — керманич, Фусія, багато вантажу, а за ним другий — Пантача, Хум, ще вантаж, уамбіси та лоцман Ньєвес. І Лаліта: поглянь, Акіліно, скільки каучуку, ти ніколи не бачив стільки, бог нам у поміч, ми швидко розбагатіємо й поїдемо до Еквадору, — малий Акіліно верещав від радості, — невже зрозумів? А того уамбіса, якого вбили, шкода.
— Він залишився без жінки і без хазяїна, — зітхнув Фусія. — Мабуть, той бідолаха мене скрізь шукав, мабуть, плакав і побивався за мною.
— Нема чого тобі жаліти Пантачу, — сказав Акіліно. — Для нього вже немає ліків, ті відвари довели його до шаленства. Певно, він і не помітив, що ти відплив. Коли останній раз я був на острові, він не впізнав мене.
— А як ти гадаєш, хто мене годував, коли ті паскуди повтікали? — спитав Фусія. — Пантача готував їжу, ходив на полювання, ловив рибу, робив для мене все. Я вже підвестися не міг, старий, а він цілоденно чергував біля мого ліжка, як той пес. Він навіть плакав, старий, можу тобі присягнути.
— Я теж колись пив той відвар, — сказав Акіліно. — Але Пантача вже не знає упину і скоро помре.
Уамбіси вивантажували чорні кулі каучуку, бродячи поміж човнами. Лаліта махала до них з урвища рукою, і раптом з’явилася вона, не уамбіска і не агварунка, одягнена немовби на свято — зелені, жовті, червоні коралі, пір’я на голові, довгі сережки у вухах, ітапак з чорними візерунками. Уамбіски, що стояли над урвищем, також дивилися на неї. Шапра? — перешіптувались вони, — шапра? А Лаліта схопила Акіліно, бігцем повернулася до хижки й сіла на сходах.
Вони запізнювались. Здалеку було видно уамбісів з кулями каучуку на плечах і Пантачу, який розвішував на сонці шкури. Врешті прийшов лоцман Ньєвес з капелюхом у руці, — ми далеко запливли, хазяйко, потрапили у водоверть, тому подорож тривала так довго. А вона: більше місяця. На Пусазі вбили одного уамбіса, я вже знаю, мені розповіли ті, що припливли вранці. Лоцман одяг капелюх і рушив до своєї хижки. Пізніше з’явився Фусія, дівчина йшла за ним. Її обличчя також мало урочистий вираз, було яскраво нафарбоване, під час ходи подзенькували сережки й намиста. Ось, Лаліто, привіз тобі служницю, шапру з Пусаги. Вона боїться уамбісів, нічого не розуміє, треба трохи навчити її по-іспанському.
— Ти завжди погано про нього говориш, — зауважив Фусія. — Для всіх ти добрий, лише Пантача тобі не припав до серця.
— Це я його підібрав і привіз на острів, — нагадав Акіліно. — Коли б не я, він би вже давно не жив. Але він мені бридкий, Фусіє, тому що поводиться, як тварина. Гірше, ніж тварина, дивиться і не бачить, слухає і не чує.
— Я не відчуваю до нього огиди, бо знаю усю його історію, — сказав Фусія. — Пантача не має сильного характеру і, коли він збуджений, то відчуває себе дужим, забуває про всі свої лиха і про товариша, який загинув в Укайялі. Де ти зустрівся з ним, старий? Певно, десь у цих краях?
— Трохи вниз по річці, на березі, — відповів Акіліно. — Він був очманілий, напівголий, подихав з голоду. Я зрозумів, що він — утікач. Я дав йому поїсти, а він почав лизати мені руки, немов пес, як ти допіру сказав.
— Дай мені скляночку, — попросив Фусія. — Тепер я спатиму цілу добу. У нас була лиха подорож. Човен, у якому сидів Пантача, перекинувся перед тим, як увійти в протоку. А на Пусазі ми мали сутичку з шапрами.
— Нехай її візьме Пантача або лоцман, — сказала Лаліта. — У мене вже є служниця, я цієї не потребую. Навіщо ти привіз її з собою?
— Щоб допомагала тобі, — відрізав Фусія. — І тому, що ті собаки хотіли її вбити.
Але Лаліта почала хлипати: хіба я не була тобі доброю дружиною, хіба кинула тебе в скрутну хвилину? Чи ти думаєш, що я така дурна? Хіба я не роблю все, що тобі тільки заманеться? А Фусія спокійно роздягався, розкидав одіж, — хто тут господар, з яких це пір ти мені опираєшся? І зрештою, якого ще чорта — чоловік не такий, як жінка, йому потрібна різноманітність, припини рюмсати, знаєш, що я цього не люблю, та й до чого ці нарікання, адже шапра нічого в тебе не вкраде, я вже сказав, буде служницею.
— Так ти й покинув її, непритомну, всю в крові, — зітхнув Акіліно. — Я приплив через місяць, а Лаліта ще була в синцях.
— Те, що я побив її, вона тобі розповіла, а що хотіла вбити шапру, то ні, — спалахнув Фусія. — Коли я вже засинав, то побачив, як вона витягла револьвер, і мене охопила злість. Зрештою ця сука добре поквиталася зі мною за прикрощі, які я їй завдав.