— У Лаліти золоте серце, — сказав Акіліно. — Якщо вона пішла з Ньєвесом, то не для того, щоб помститися, а з любові. І якщо хотіла вбити шапру, то з ревнощів, а не з ненависті. Адже пізніше вони заприязнились?
— Дуже, — відповів Фусія. — Хіба ти не бачив? Лаліта не хотіла, щоб я віддавав її Ньєвесові, і казала: нехай краще залишиться, вона дуже мені допомагає. А коли після Ньєвеса її взяв Пантача, то плакали обидві. Вона навчила її говорити по-іспанському, та й ще багато чого.
— Жінки дивні істоти, їх часом важко зрозуміти, — сказав Акіліно. — А зараз давай щось з’їмо. Тільки не знаю, як запалити вогонь, сірники підмокли.
Вона була вже стара, жила сама, єдиним її товаришем був віслюк, той клаповухий з жовтуватим хутром і повільною, величною ходою, на якого вона щоранку вантажила кошики з білизною, зібраною напередодні в будинках вельможних п’юранців. Заледве припинявся піщаний дощ, Хуана Бауро виходила з Гальїнасери, тримаючи в руці гілку ріжкового дерева, якою вона час від часу підганяла тварину. В тому місці, де закінчувалася балюстрада на бульварі, вона завертала вбік, дріботіла запиленим схилом, потім проходила під сталевими опорами Старого мосту і затримувалася там, де річка П’юра, вигризаючи берег, створила малу затоку. Сидячи на річковому камені, по коліна в воді, Хуана починала прати, а тим часом віслюк, мов лінькувата або дуже втомлена людина, падав на м’який пісок й спав, вигріваючись на сонці. Часом сюди приходили інші пралі, щоб порозмовляти з Хуаною. Якщо вона була сама, то наспівувала й бурмотіла собі під ніс, викручуючи якусь скатертину чи спідницю, — клятий знахаре, розбійнику, ти мене в могилу зведеш, завтра перша п’ятниця, каюся тобі у своїх гріхах, отче Гарсія. Ріка вибілила їй ступні й руки, зробила їх гладенькими, свіжими, молодими, але час дедалі більше зморщував і тьмарив решту тіла. Коли вона заходила в річку, ноги її звично вгрузали в м’який пісок, але іноді натикалися на щось тверде або глинисте чи слизьке, немов мертва риба, похована в мулі. Лише такі дрібниці урізноманітнювали їй ранкову нудьгу. Але тієї суботи вона раптом почула за спиною чийсь відчайдушний плач. Хуана втратила рівновагу й шубовснулась у воду; кошик, який вона тримала на голові, перекинувся, білизна попливла за течією. Бурмочучи та вимахуючи руками, Хуана схопила кошик, зловила сорочки, труси, одяг і тоді побачила дона Ансельмо: він затис долонями похилену голову, а прибережна вода мочила його взуття. Кошик знову впав у річку, і перш ніж вода залила його по вінця й затопила, Хуана була вже на березі біля дона Ансельмо. Знічена, вона белькотіла якісь слова подиву і співчуття, а дон Ансельмо плакав, так само похиливши голову. Прошу не плачте, — казала Хуана; річка тим часом привласнила білизну й мовчазно несла її геть, — ради бога, заспокойтеся, будь ласка, доне Ансельмо, що з вами трапилось, чи ви не хворі? Доктор Севальйос живе навпроти, може, хочете, щоб я його покликала, ви навіть собі не уявляєте, якого ви мені нагнали страху. Клаповухий розплющив очі, дивився на них спідлоба. Дон Ансельмо, мабуть, стояв тут уже чимало часу, штани, сорочка й волосся були в піску, а капелюх, який лежав біля його ніг, був майже весь засипаний. Ради бога, доне Ансельмо, — казала Хуана, — що з вами, то повинно бути щось дуже сумне, якщо сеньйор плаче, як жінка. Коли він підвів голову, Хуана перехрестилася: спухлі повіки, кола під очима, неголене, брудне підборіддя. І Хуана: доне Ансельмо, доне Ансельмо, прошу сказати, чи можу я вам чимось допомогти? А він: я чекав на вас, — і голос йому урвався. На мене, доне Ансельмо? — перепитала Хуана, широко розплющивши очі. Він кивнув, знову похилив голову, стиснувши її долонями, захлипав, а Хуана: в чім річ, доне Ансельмо? І він застогнав: Тоньїта вмерла, доньє Хуано, — а вона: що сеньйор каже, боже мій, що сеньйор каже? — а він: Тоньїта жила зі мною, прошу, не зневажайте мене, — і голос йому знов урвався. З великим зусиллям він випростав руку, вказуючи на піски: зелений будинок іскрився під блакитним небом. Але Хуана Бауро вже того не бачила. Вона видерлася по схилу на бульвар; бігла й дико кричала, а на її крик одне за одним розчинялися вікна, і з них визирали здивовані обличчя.
Хуліо Реатегі підіймає руку: вже досить з нього, нехай забирається геть. Капрал Роберто Дельгадо випростується, опускає ремінь, витирає розчервоніле, спітніле обличчя, і капітан Кірога: перестарався, ти що, глухий чи не розумієш наказів? Підходить до лежачого уракуса, пхає його ногою, той тихо стогне. Він прикидається, сеньйоре капітан, хоче надурити нас, зараз побачите. Капрал потирає собі руки, — ну, падло! — розмахується й б’є ногою, при другому ударі агварун підстрибує, немов кіт, — чорт забирай, капрал мав рацію, живучий, мерзотник, — і прудко біжить, низько похилений, мідношкірий, — а ви, капітане, думали, що він знепритомнів і йому занадто всипали. Лишається тільки один, сеньйоре Реатегі, і ще Хум, йому теж натовкти пику? Ні, цього впертюха ми відвеземо до Санта-Марія де Ньєви, капітане. Хуліо Реатегі відпиває ковток зі своєї фляжки, спльовує: приведіть того, останнього, і годі вже з цим, капітане, чи ви не втомилися, не хочете випити? Капрал Роберто Дельгадо й двоє солдатів ідуть до хижки, що посеред галявини, де тримають в’язнів. Плач розриває тишу, яка панує у селищі, всі озираються у бік наметів: дівчинка і один з солдатів борсаються коло урвища, їх ледве видно на тлі темніючого неба. Хуліо Реатегі підводиться, складає долоні рупором: солдате, тобі що було сказано? Їй не треба цього бачити, відведи її до намета. А капітан, погрожуючи кулаком: ти, сучий сину, пограйся з нею краще, приверни її увагу до чогось іншого. Рясний дощ падає на хижки, з урвища здіймаються хмаринки пари, ліс посилає на галявину клуби теплого повітря, небо вже всіяне зірками. Солдат і дівчинка зникають в одному з наметів, а капрал Роберто Дельгадо і двоє солдатів повертаються, тягнучи одного з уракусів, який зупиняється перед капітаном і щось гарчить. Хуліо Реатегі дає знак перекладачеві: кара за опір владі, ніколи більше не бити солдата, ніколи не ошукувати хазяїна Ескабіно, інакше ми повернемося й кара буде ще більша. Перекладач гарчить, вимахує руками, а тим часом капрал набирає в груди повітря, потирає руки, бере ремінь, — прошу. Переклав? Так. Він зрозумів? Так. Уракус, низенький, череватий, підстрибує, немов цвіркун, дивиться з кривою гримасою, намагається вискочити з кола солдатів, кружляє між ними, а вони штовхають його з боку в бік. Врешті уракус заспокоюється, закриває обличчя, схиляється. Якийсь час стоїть, виючи при кожному ударі, потім падає, і губернатор підносить руку: досить, нехай собі йде. Нап’яли москітні сітки? Так, доне Хуліо, все готово. А капітан: з сітками чи без, один чорт, мені ця нечисть під час подорожі покусала все обличчя, аж горить. І губернатор: обережно з Хумом, капітане, не залишайте його самого. Капрал Дельгадо сміється: не втече, хоч би й був чаклуном, сеньйоре, він зв’язаний, а до того ж біля нього цілу ніч буде варта. Уракус сидить на землі, дивиться спідлоба то на одного, то на другого. Дощ уже вщух, солдати приносять сухий хмиз, розпалюють багаття, високе полум’я здіймається неподалік від уракуса, який обережно розтирає собі груди і спину. Чого ти чекаєш, мало дістав? Солдати хихотять, губернатор і капітан здивовано дивляться на них. Вони сидять навпочіпках біля вогнища, іскри кидають червоний відблиск на їхні обличчя. Що це за смішки? Гей, ти, іди-но сюди. Перекладач підходить: жінка залишатись, пане капітан. А той: не розумію, висловлюйся ясніше. Хуліо Реатегі посміхається: цей уракус — чоловік однієї з жінок, замкнених у хижці. І капітан: ага, ось чому той бандит не йде, вже розумію. А Хуліо Реатегі: я також забув про тих дам, капітане. З таємничими виразами облич солдати встають, підходять гуртом до губернатора, не спускаючи з нього палаючих очей. І капітан: губернатор це влада; доне Хуліо, прийняття рішень належить вам, я лише виконавець. Хуліо Реатегі обводить поглядом голови солдатів, які повернуті в його бік; відблиски полум’я грають на щоках і лобах. Вони не усміхаються, не відводять очей і стоять непорушні, з роззявленими ротами, очікують. Ну, — губернатор знизує плечима, — якщо ви так дуже того бажаєте… Чується нерівний, невиразний шум, коло солдатів розпадається на окремі постаті й тіні, які мчать через галявину, тупочучи ногами. Капітан кашляє, а Хуліо Реатегі втомлено кривиться: адже ці вже цивілізовані, та погляньте лишень, що з ними діється через кількох завошивлених опудал, ніколи я не зрозумію цих людей. У капітана починається напад кашлю, — але хіба в джунглях не доводиться зносити всілякі незгоди, доне Хуліо, — і шалено відмахується від москітів, — у сельві немає пристойних жінок, чоловік хапає, що до рук утрапить, — вдаряє себе в чоло і врешті вибухає нервовим сміхом, — у молоденьких, між іншим, груди, як у негритянок. Хуліо Реатегі підводить голову, дивиться капітану в очі, той перестає сміятись. Звичайно, капітане, це також правда, може, я старію, може, коли б я був молодший, то пішов би разом з солдатами