— Я ж правду казала, — безгубим ротом процідила Чунга. — Трусишся, як лялька на ниточці.
— Де вони, Чунгіто? Піднялись нагору?
— А тобі що до того? — Осклілі очі Чунги дивилися на нього, як на комаху. — Хіба ти ревнуєш?
— Він її вб’є, — сказав Хосе, блідий, мов привид, тягнучи Хосефіно за руку. — Летимо.
Пхаючись, вони вирвалися з натовпу; в дверях стояв з простягнутою рукою Мавпа, вказуючи у темряву, в напрямку казарм Грау. Занепокоєні, вони стрімголов бігли між халупами селища, яке здавалося спорожнілим, зовсім покинутим. Хосефіно заточився, впав, підвівся й побіг далі, ноги в нього тремтіли. Селище лишилося позаду. Вітер жбурляв їм в обличчя темні завії піску, і треба було бігти з заплющеними очима, стримуючи віддих, щоб не розірвало груди.
— Це ви винні, чорт забирай! — вив Хосефіно. — Не встерегли! — І через якусь мить: — Та де ж вони поділися! — Але з темряви, між землею й зірками, перед ними вже вималювалася мстива важка постать.
— Я тут, сучий сину, зраднику, падлюко.
— Мавпо, — крикнув Хосефіно. — Хосе!
Але брати Леон також кинулися на нього й так само, як Літума, лупцювали його кулаками, ногами, головами. Вони збили Хосефіно з ніг, — довкола все було темне, зрадливе, — а коли він пробував підвестись, ухилитися від цього шквалу ударів, його знову валив на землю копняк або згинав навпіл удар кулака, чиясь рука хапала за волосся, змушуючи підставляти голову під удари та під зливу піску, який забивав йому ніс, рот, вуха. Потім вони трохи отямилися, й були схожі тепер на стомлену зграю собак, які, рикаючи, кружляли довкола ще теплого розтерзаного звіра, обнюхували його й знехотя кусали.
— Він ворушиться, — сказав Літума. — Будь чоловіком, Хосефіно, я хочу на тебе подивитися, встань!
— Йому, певно, тепер самі зірки в очах, братику, — зауважив Мавпа.
— Облиш його, Літумо, — попросив Хосе. — Вистачить, ти добре його почастував. Краще й не помстишся. Хіба не бачиш, що він може загнутись?
— Знову тоді втрапиш до в'язниці, братику, — докинув Мавпа. — Досить, не будь такий затятий.
— Бий його, бий його! — підходячи, вигукнула Дикунка; її голос лунав відчайдушно, але трохи приглушено. — Бий його, Літумо.
Однак, замість того щоб послухатись її, Літума повернувся, одним ударом звалив її на пісок і почав бити ногами, — хвойдо, суко, стерво, — кляв він, допоки вистачило голосу та сили. По тому впав на пісок і заплакав, як дитина.
— Братику, заради бога, заспокойся.
— Ви також винні, — стогнав Літума. — Всі мене одурили. Кляті зрадники, ви мусили б померти від докорів сумління.
— Хіба ми не виманили його з Зеленого Дому, Літумо? Хіба не допомогли його бити? Сам би ти не впорався.
— Ми помстилися за тебе, братику. І Дикунка теж — бачиш, як вона дряпає його нігтями?
— Я кажу про те, що було раніше, — мовив Літума, сякаючись і схлипуючи. — Ви тут усі змовились, а я там, нічого не підозрюючи, вірив у вас, як останній дурень.
— Братику, чоловіки не плачуть. Ну, годі вже, не будь такий. Ми завжди любили тебе.
— Що було, те загуло, братику! Будь чоловіком, будь мангачем, не плач.
Дикунка відірвалася від зіщуленого Хосефіно, який тихо стогнав, і почала разом з братами Леон заспокоювати Літуму: візьми себе в руки, нещастя загартовують чоловіків. Вони обіймали його, обтрушували одяг, — забудьмо минуле, гаразд? Почнемо все спочатку, брате, братику, Літумо. Трохи втішений, він щось белькотав, потім його охоплювала злість, і він копав ногами лежачого Хосефіно, всміхався, знову смутнішав.
— Ходім, Літумо, — сказав Хосе. — Нас міг бачити хтось із селища. Якщо покличуть поліцію, почнеться ще одна бійка.
— Ходім до Мангачерії, братику, — запропонував Мавпа. — Доп’ємо піско, яке ти привіз, це тебе збадьорить.
— Ні, — відрізав Літума. — Вертаємось до Чунги.
Він рішуче пішов у напрямку селища швидкими кроками. Коли Дикунка й брати Леон догнали його біля перших халуп, Літума щосили засвистів, а далеко позаду було видно, як накульгував, стогнучи і лементуючи, Хосефіно.