Ні, матерям не випадало втручатися, сеньйоре лейтенант, хіба ви не знаєте, що вони чужоземки? Але знахар Паредес казав, що мати Анхеліка (тепер, після смерті матері Асунсьйон, вона найстарша в місії) прийшла вночі на площу й почала просити, щоб його зняли, навіть зчепилася з солдатами. Старенька хотіла, щоб над ним змилосердилися, вона найзадерикуватіша з черниць, хоча вже дихає на ладан. І Чорний: наприкінці почали йому припікати пахви гарячими яйцями, це той капрал надумав, з болю дикун вив і підстрибував аж до неба, кричав: сучі діти, піруванці! Лейтенант знову клацає підборами, — це ж не засіб, чорт забирай, — і барабанить пальцями по столу, — тут дійшло до знущань, але що ми зараз можемо вдіяти, це було так давно. Що він каже? Нехай йому лише віддадуть те, що забрали, сеньйоре лейтенант, і він повернеться до Уракуси. Сержант розводить руками: а хіба я не казав, що це упертюх. Той каучук уже давно перетворився на підошви, шкури, на валізки чи гаманці, і хто зна, де зараз може бути та дівчинка; я пояснював йому це сто разів, пане лейтенант. Офіцер замислюється, підперши кулаком підборіддя, — він завжди може податися до Ліми й звернутися до міністерства; можливо, Управління в справах індіанців дасть йому відшкодування, ану ж бо, Ньєвесе, запропонуйте йому це. Вони гарчать, і раптом Хум кілька разів підряд киває головою: лімауряд! Жандарми посміхаються, лише лоцман і лейтенант поважні. Абетколіма! Сержант знову розводить руками: ви ж бачите, що це дикун, сеньйоре лейтенант? Хіба можливо втовкмачити йому такі речі? Для нього Ліма чи уряд нічого не означають. Однак Адріан Ньєвес і Хум далі гарчать, обмінюються жестами та плювками, агварун часом замовкає й примружує очі, немовби замислюючись, потім обережно вимовляє декілька фраз, вказуючи на офіцера. Щоб я поїхав з тобою? Чоловіче, ясна річ, я б із задоволенням вибрався на прогулянку до Ліми, але це неможливо. Тоді Хум вказує на сержанта. Ні, з тобою ніхто не зможе поїхати, ані сержант, ані жандарми, ані Ньєвес, пошукай краще того Реатегі, знову навідайся до форту Борха чи роби, як знаєш, жандармерія не буде викопувати мертвяків і займатися давніми справами. Сержанте, я падаю від утоми, в мене злипаються очі, час нарешті кінчати з цим. Адже це солдати з гарнізону й місцева влада розправилися з ним, то хто ж його зараз підтримає? Адріан Ньєвес запитально дивиться на сержанта, — що ж йому все-таки сказати, — і на лейтенанта, — перекласти це все? Офіцер позіхає, ліниво розтуляючи зів'ялі губи, а сержант нахиляється в його бік: мабуть, найліпше сказати «гаразд»? Йому віддадуть каучук, шкури, абетки, дівчинку, — все, що завгодно. І Важкий: що ви, сеньйоре сержант, хто йому це все поверне, адже Ескабіно мертвий, — і Малюк: може, за ваш рахунок, сеньйоре сержант? — а той: для більшої переконливості дамо йому папірець з підписом. Ми з лейтенантом Сіпріано не раз так робили, і допомагало, сеньйоре лейтенант. Ставили йому штамп на половину папірця — і готово: іди шукай собі з ним сеньйора Реатегі та ескабінодиявола, щоб віддали тобі все. А Важкий: значить, обдурити його, сеньйоре сержант?! І лейтенант: залагодження справ у такий спосіб мене не влаштовує, я не можу нічого підписати, бо ця справа дуже давня. А сержант: та це ж буде лише клаптик газети, більше нічого, і підпис несправжній, отож він піде собі заспокоєний. Дикуни вперті, однак вірять у все, що їм кажуть, він цілі місяці й роки шукатиме Ескабіно й сеньйора Реатегі…
Гаразд, а тепер дайте йому щось поїсти, і нехай собі спокійно йде, та щоб ніхто його не смів і пальцем торкнути, капітане, прошу це сказати своїм людям. А капітан: з радістю, доне Хуліо, — кличе капрала, — зрозуміло? Кару закінчено, і щоб ніхто його й пальцем не торкнув, — а Хуліо Реатегі: найважливіше, щоб він повернувся до Уракуси. Ніколи більше не бити солдатів, ніколи не обманювати хазяїна, якщо уракуси добре поводяться, то й християни добре поводяться, перекажи йому це…
Сержант вибухає сміхом, який прояснює його кругле обличчя: хіба я не казав, сеньйоре лейтенант! Вони позбулися його в такий самий спосіб, — але офіцер: мені це не подобається, я не звик отак розв'язувати справи. І Важкий: Монтанья не Ліма, тут доводиться мати справу з чунчами. Лейтенант підводиться, — сержанте, мені голова йде обертом від усієї цієї історії, не будіть мене, хоча б довкола й світ гинув. Чи не хочете ще пивця, перш ніж піти спати? Ні. Може, принести глечик з водою? Трохи пізніше. Лейтенант махає жандармам рукою, виходить. Площа Санта-Марія де Ньєви повна індіанців, жінки сидять колом на землі й щось перемелюють, у декотрих на колінах діти, які ссуть грудь. Лейтенант зупиняється посеред стежки і, затулившись рукою від сонця, дивиться поперед себе на капірони — міцні й високі. Повз нього проходить худющий пес, офіцер супроводжує його поглядом і тоді бачить лоцмана Адріана Ньєвеса. Той підходить до лейтенанта, показує йому клаптики газети: цей Хум не такий дурний, як думає сержант, подер папірець на клаптики й кинув на площі, я щойно їх знайшов.