— Сеньйоре губернатор, наказ передали черницям по радіо? — спитав лейтенант.
— Так, сьогодні вранці, і вони одразу повідомили мене. Дон Хуліо завжди казав: цей міністр підриває усю справу, це мій найлютіший ворог, нічого з того не вийде. І то була найщиріша правда, ви ж самі бачите — змінився міністр, і вмить надійшов наказ.
— Стільки часу вже минуло, — мовив сержант. — Я навіть уже забув про тих бандитів, сеньйоре губернатор.
Дон Фабіо Куеста посміхався далі: треба вирушити якомога швидше, щоб повернутися раніше, аніж почнуться дощі; повені на Сантьяго — це суцільні водоверті й повалені дерева, а скільки людських життів загубили ті повені!
— У нас лише четверо людей на посту, цього недостатньо, — сказав лейтенант. — До того ж один жандарм повинен залишитися тут, щоб стерегти дільницю.
Дон Фабіо лукаво підморгнув, — але ж новий міністр товариш дона Хуліо, розумієте, друже. Він уже все залагодив, і ви попливете не самі, а з солдатами з гарнізону Борха. Вони теж отримали наказ, лейтенанте. Офіцер випив трохи пива й озвався без особливого ентузіазму: ага, гаразд, це вже інша річ. Але я не можу собі цього пояснити, — і заклопотано похитав головою, — це щось на зразок воскресіння Лазаря, доне Фабіо. Що ж, так уже в нашому краю заведено, лейтенанте; колишній міністр відтягував і відтягував, гадаючи лише, як би то нашкодити донові Хуліо і не беручи до уваги, скількох інших людей він кривдить. Та краще пізно, ніж ніколи, правда?
— Але ж давно вже немає скарг на тих бандитів, доне Фабіо, — сказав лейтенант. — Остання була, коли я тільки-но приїхав до Санта-Марія де Ньєви, порахуйте, скільки часу минуло відтоді.
А яке це має значення, лейтенанте? Не було скарг тут, так є в інших місцях, і, зрештою, ті каторжники повинні заплатити за все, що накоїли. Налити вам ще пива? Сержант кивнув головою і знову осушив склянку одним духом. Ідеться не про те, сеньйоре губернатор, просто ми можемо даремно проїздити, мабуть, отих бандитів там давно немає. А якщо дощі почнуться раніше, то скільки часу нам доведеться просидіти в лісах? Нічого, нічого, сержанте, ви маєте бути в гарнізоні Борха за чотири дні, і ще ось що, лейтенанте, ви повинні знати: ця справа донові Хуліо запала близько до серця. Через тих бандитів він втратив дуже багато часу і нервів, а такі речі він не пробачає. Хіба ви, лейтенанте, не казали, що мрієте вирватися звідси? Дон Хуліо допоможе вам, якщо все добре піде, приязнь цієї людини варта золота, я знаю про це з власного досвіду.
— Ах, доне Фабіо, — засміявся офіцер, — як добре ви мене знаєте? Вцілили у саме яблучко.
— І навіть сержант виграє на цьому, — додав губернатор, плескаючи у долоні від задоволення. — Ясна річ! Адже я вам вже казав, що дон Хуліо і новий міністр — друзі.
Ну, гаразд, доне Фабіо, ми зробимо все, що зможемо. Налийте нам ще по скляночці, ми повинні оговтатися, новина справила на нас величезне враження. Вони пили, розмовляли, жартували, сидячи в прохолодній, запашній напівтіні, потім губернатор провів їх аж до сходів і там з ними попрощався. Тепер туман укривав усе, крізь його запону невиразно виднілися халупи, дерева й постаті людей, які кружляли по площі, немов утікаючи від когось. Вдалині наспівував чийсь сумний голос.
— Спершу ганяйся за дівчиськами, а тепер ще ось це, — сказав сержант. — Пливти в цю пору по Сантьяго — невелике задоволення, вимордуємося геть, сеньйоре лейтенант. Кого ви залишите на дільниці?
— Важкого, йому все важко, — відповів лейтенант. — А що, ти сам хотів би залишитися, га?
— Але Важкий служить у сельві багато років, — заперечив сержант. — У нього є досвід, пане лейтенант. Чому б не залишити Малюка, він такий хирлявий?
— Залишиться Важкий, — відрізав лейтенант. — І не роби такої гримаси. Мені все це лайно також не до вподоби, але ж ти чув, що сказав губернатор: після такої подорожі наша доля зміниться, і ми виберемося звідси. Збігай за Ньєвесом і приведи до мене додому інших, треба розробити план операції.