І тієї ж суботи сусіди забрали тіло з Зеленого Дому, загорнули його в простирадло й віднесли на ранчо пралі Хуани Бауро. Багато чоловіків та жінок з Гальїнасери прийшли туди, щоб віддати покійній останню шану, а Хуана Бауро плакала цілу ніч, іноді поривалася цілувати руки, очі й ноги померлої. Вдосвіта жінки випровадили Хуану з кімнати, і отець Гарсія допоміг покласти тіло в труну, придбану на зібрані гроші. Тієї неділі отець Гарсія відправив святу месу в каплиці на ринку і йшов на чолі жалобного походу, а з цвинтаря вернувся до Гальїнасери разом з Хуаною Бауро: жителі бачили, як він прямував по Пласа де Армас, оточений жінками, блідий, з палаючими очима й стиснутими кулаками. До походу пристали жебраки, волоцюги, чистильники взуття; коли всі дійшли до ринку, натовп займав уже всю ширину вулиці. Там, ставши на лаву, отець Гарсія почав кричати. Довкола відкривалися двері, перекупки, бажаючи його послухати, виходили зі своїх яток, двох жандармів, які хотіли розігнати збіговисько, облаяли і закидали камінням. Крики отця Гарсії чутно було навіть на різниці, а приїжджі, що сиділи в «Північній зірці», застигнуті зненацька, замовкли й дивувалися: хто це галасує, куди йдуть ці жінки? Таємничий, невпинний жіночий гамір розносився цілим містом, а тим часом, під небом, в якому ширяли стривожені шуліки, не вгавав отець Гарсія. Ледве він замовк, почувся лемент укляклої біля його ніг Хуани Бауро, і тоді жінки починали приглушено гомоніти, перешіптуватись. А коли надійшли жандарми зі своїми жезлами, збурене море людей на чолі з розгніваним отцем Гарсією, який люто потрясав розп’яттям, рушило їм назустріч, і коли жандарми хотіли перепинити жінкам дорогу, посипалася злива каміння та грізних окликів; жандарми задкували, ховалися по будинках, деякі падали, і море поглинало їх. Так збурений галасливий натовп дістався до Пласа де Армас, озброєний палицями й камінням; коли він проходив, у дверях засувалися засуви і замикалися віконниці, імениті громадяни ховалися в костьолі, а новоприбулі, тиснучись у під’їздах, спантеличено дивилися на цей потік, що розливався далі й далі. Отець Гарсія бився з жандармами? І вони побили його? Подерта сутана оголила його молочно-білий торс, довгі кістляві руки. Він, як і раніше, високо здіймав розп’яття й хрипко кричав. Потік проплив повз «Північну зірку», обкидав будинок камінням, і шибки кафе розлетілися вщент. Потім жінки заполонили Старий міст, його столітній кістяк затріщав, захитався, як п’яний, і коли вони, проминувши «Ріо бар», увійшли до Кастілії, багато з них вже мали в руках смолоскипи, а з шинків бігли люди, завивання все зростало, смолоскипів усе більшало. Потік докотився до пустелі, і здійнялася хмара пилюки, велетенський, легкий, золотистий смерч, в якому можна було розрізнити обличчя жінок, кулаки, вогні.
Під сліпучою ясністю полуденної пори Зелений Дім із своїми зачиненими дверима й вікнами здавався безлюдним. Його рослинні стіни злегка поблискували в сонячному світлі, сором’язливо тьмяніючи по кутках; у спокої цієї будівлі було щось таке, як у пораненому олені, — прихована беззахисність і покора, страх перед натовпом, що наближався. Отець Гарсія та жінки дісталися до дверей, крик ущух, і на мить усе знерухоміло в величезному напруженні. Але потім залунав вереск, і подібно до мурах, які покидають свої лабіринти, коли їх затоплює річка, почали вискакувати розмальовані й напівроздягнуті повії — вони штовхалися та вили. Голос отця Гарсії знову загримів над натовпом, що хвилювався, наче море, і до повій простягнулися незліченні руки, схожі на щупальця, які хапали їх, кидали на землю і лупцювали. А отець Гарсія та жінки увірвалися в Зелений Дім, миттю заполонили його, і всередині розлігся гук нищення: розбивали склянки й пляшки, ламали столи, дерли простирадла й завіси. З першого поверху, з другого і з вежі ринула злива хатнього начиння. Крізь розпечене повітря летіли квіткові горшки, нічники, побиті умивальники, миски, тарілки, розпороті матраци, косметика, а салюти схвальних криків вітали кожен предмет, який, викресливши параболу, вгрузав у пісок. Дехто з-поміж спостерігачів, передусім жінки, вже сперечалися з-за речей і лахів, лаялися та сварились. Посеред того хаосу перелякані й притихлі, ще тремтячи, повії підводилися з землі, падали одна одній в обійми, плакали, заспокоювали одна одну. Зелений Дім палав: пурпурові язики полум’я звивалися посеред попелястого диму, який обважніло клубочачись, здіймався у п’юранське небо. Натовп почав задкувати, крики вщухли: нападниці й отець Гарсія бігцем покинули будівлю, душачись, кашляючи і плачучи від диму.