Непереможні увійшли як завжди, — ударом ноги розчахнувши двері й співаючи гімн: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, а зараз ідуть спідниці задирати.
— Можу тобі, дівчино, розповісти тільки те, що я чув тієї ночі, — сказав арфіст. — Ти ж знаєш, я майже сліпий. Це мене й врятувало від поліції, дали мені спокій.
— Молоко вже гаряче, — озвалася з-за стойки Чунга. — Дикунко, допоможи мені.
Дикунка встала з-за столика музикантів, підійшла до бару і разом з Чунгою принесла глечик молока, хліб, змолоту каву та цукор. Світло в залі ще було ввімкнуте, але крізь вікна вже лилося ясне денне світло.
— Дівчина не знає, як це було, Чунго, — вів далі арфіст, попиваючи маленькими ковтками молоко. — Хосефіно їй не розповів.
— Коли я його запитую, то він ухиляється, — промовила Дикунка. — Облиш, каже, чого це тебе так цікавить, облиш, бо я починаю ревнувати.
— Мало, що безсоромник, то він ще й лицемір і цинік, — зауважила Чунга.
— Коли вони увійшли, тут сиділо лише два клієнти, — сказав Болас. — За тим столом. Одним з них був Семінаріо.
Брати Леон і Хосефіно вмостилися за стойкою бару; вони галасували й клеїли дурня: ми тебе кохаємо, Чунго, Чунгіто, ти наша королева, наша мамуся, Чунго, Чунгіто.
— Припиніть дуріти і замовляйте що-небудь або забирайтесь геть, — крикнула Чунга. І звернулася до оркестру: — Чому ви не граєте?
— А ми не могли, — сказав Болас. — Непереможні здійняли галас. Одразу було видно, що вони дуже збуджені.
— Бо тієї ночі в них була купа грошей, — мовила Чунга.
— Дивись, дивись. — Мавпа показував їй паку банкнотів і облизувався. — Як ти думаєш, скільки тут?
— Але ж ти ласа до грошей, Чунго, он які очі стали, — вколов її Хосефіно.
— Певно, крадені, — відрізала Чунга. — Що вам подати?
— Вони вже були напідпитку, — сказала Дикунка. — Бо тоді завжди починають жартувати і співати.
Приваблені галасом, на сходах з’явилися три дівиці: Сандра, Ріта, Марібель. Однак, побачивши непереможних, вони розчаровано скривилися, перестали красуватись, і раптом розлігся гучний сміх Сандри, — це ви, і треба ж таке, — але Мавпа простягнув до них руки, — ідіть сюди, замовляйте що хочете, — і показав їм банкноти.
— Подай щось і музикантам, Чунго, — попросив Хосефіно.
— Чудові хлопці, — всміхнувся арфіст. — Завжди нас пригощають. Я знав, дівчино, батька Хосефіно. Він був човнярем, перевозив отари, які приганяли з Катакаоси. Карлос Рохас, дуже симпатичний чоловік.
Дикунка знову наповнила чашку арфістові й насипала цукру. Непереможні сіли за один стіл з Сандрою, Рітою та Марібель і згадували партію в покер, яку вони щойно зіграли в «Королеві». Молодий Алехандро з замисленим виразом обличчя попивав каву: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, а зараз ідуть спідниці задирати.
— Ми їх чесно виграли, Сандро, клянуся тобі. Нам щастило.
— Усі козирі тричі підряд, чи хтось бачив що-небудь подібне?
— Спочатку вони наспівували слова, — сказав арфіст зичливим веселим голосом. — А потім підійшли до нас, щоб ми їм заграли гімн. Стосовно мене, то я не був проти, але сказав, що спершу вони мусять попросити дозволу в Чунги.
— А ти, Чунго, кивнула їм головою, мовляв, можна, — нагадав Болас.
— Вони смітили грошима як ніколи, — пояснила Чунга Дикунці. — Чому б мені було не догодити їм?
— Ось так іноді й починаються лиха, — сказав Молодий, зробивши рукою, сповнений меланхолії. — Через якусь пісеньку.
— Співайте так, щоб ми вловили мелодію й підхопили її, — розпорядився арфіст. — Ну, Молодий, Боласе, наставте добре вуха.
Поки непереможні хором співали гімн, Чунга гойдалася в своєму кріслі-гойдалці немов добросерда господиня, а музиканти відбивали ногами ритм і крізь зуби повторювали слова. Потім усі на повен голос заспівали під акомпанемент гітари, арфи і тарілок.
— Годі вже, — крикнув Семінаріо. — Досить вже цих хамських співів.
— Доти він не звертав уваги на галас, був дуже спокійний, розмовляв зі своїм приятелем, — сказав Болас.
— Я побачив, як він схопився, — докинув Молодий. — Мов навіжений, я думав, що кинеться на нас.
— Судячи з голосу, він не був п’яний, — пригадував арфіст. — Ми послухались його й перестали грати, але він не вгамувався. О котрій це було, Чунго?
— Рано. Він прийшов просто зі своєї гасієнди, у чоботях і штанях для верхової їзди, з револьвером.
— Той Семінаріо був справжнісіньким биком, — вигукнув Молодий. — І дивився зловісно. Чим дужча людина, тим лютіша.