— Не було ні пожежі, ні Зеленого Дому, — стверджував арфіст. — Людські вигадки, хлопці.
— Чому ви глузуєте з нас? — правив своєї Мавпа. — Будьте відважні, арфісте, розкажіть нам хоч трішечки.
Дон Ансельмо підніс до рота два пальці, немовби затягувався. Молодий подав йому цигарку, а Болас — сірника. Чунга загасила світло в залі, і сонячне світло потоками ринуло до помешкання. Непереможні напосідали: чи то правда, що згорів дехто з дівиць, чи правда, що будинок підпалили гальїнасерки, чи ви були всередині, чи отець Гарсія зробив оте зі злості, чи з релігійних мотивів, чи правда, що донья Анхеліка врятувала Чунгіту, а то б вона згоріла живцем?
— Байки, — запевнив арфіст, — люди вигадують, щоб подражнити отця Гарсію. Належало б уже дати спокій бідолашному старому. А зараз, хлопці, вибачте, мені треба працювати.
Він підвівся й, простягнувши руки, подріботів до оркестрового кутка.
— Бачите? Удає з себе дурня, як завжди, — сказав Хосефіно. — Так я і думав.
— У такому віці вже й мозок м’якне, — докинув Мавпа. — Може, він про все забув. Слід було б запитати отця Гарсію, але хто ж відважиться.
І саме тоді відчинилися двері й увійшов патруль.
— Бісові діти, — пробурмотіла Чунга. — Прийшли випити надурняк.
— Патруль — це мається на увазі Літума й ще двоє поліцейських, Дикунко, — пояснив Болас. — Вони зазирали сюди щовечора.
У затінку під банановими деревами Боніфація випросталася й подивилась у бік селища: через площу Санта-Марія де Ньєви в напрямку пристані бігли чоловіки та жінки, збуджено махаючи руками. Боніфація знову схилилася над рівними грядками, але за хвилину підвела голову: збуджені люди безперервно бігли через площу. Вона крадькома позирнула на хижку Ньєвесів: Лаліта й далі підспівувала, пораючись по господарству; над очеретяною покрівлею звивався сивий димок, на обрії ще не було видно лоцманового човна. Боніфація обійшла хижку, наблизилася до прибережних заростей і по кісточки у воді побрела берегом у напрямку селища. Крони дерев зливалися з хмарами, стовбури — з темно-жовтими смугами мілин. Вже почалася повінь, і мутна течія річки несла кущі, вкриті мохом корчі, квіти, грудки землі, нечистоти, дохлих гризунів. Озираючись навсебіч, поволі, обережно, як слідопит, Боніфація пробралася крізь очерет і за поворотом побачила пристань: поміж паль і човнів нерухомо стояли люди, а за кілька метрів від плавучого молу погойдувався заякорений пліт. Присмерк забарвив ітапаки й обличчя агварунок у блакитний колір, були там також чоловіки у штанях, підгорнутих до колін, оголені по пояс. Вона помітила курінь на кормі плоту, якірну линву, що напиналася й провисала в міру того, як погойдувався пліт. Над очеретом пролетіла зграя чапель, і Боніфація зблизька почула тріпотіння крил, підвела голову, побачила тоненькі білі шиї, рожеві тіла, що віддалялися. Потім, пригинаючись, побрела далі, вже не берегом, а через зарості, дряпаючи собі руки, обличчя й ноги гостролистом, колючками, жорсткими ліанами, посеред дзижчання комах, відчуваючи липуче лоскотання у п’ятах. Там, де зарості ось-ось мали закінчитися, неподалік від згромадження людей вона зупинилась і сіла навпочіпки: рослинне склепіння зімкнулося над нею. Зараз вона могла спостерігати крізь зелене сплетіння ромбів, шестигранників, неймовірних кутів. Старий аніскільки не квапився: він спокійно ходив по плоту, старанно розставляючи скрині перед гамірними глядачами, які нетерпляче жестикулювали. Входив до куреня, повертався з якимось крамом, — з сувоями тканини, з черевиками чи зі скляним намистом, — і поважно розкладав усе це на скринях. Він був удягнутий в шорти, і Боніфація бачила його ноги, такі ж худі, як і руки, бачила його обличчя, обпечене сонцем бронзове обличчя, й гриву білого шовковистого волосся, яке хвилею спадало йому на плечі. Старий ще досить довго приносив різне хатнє начиння, кольорові оздоби, набивну тканину. Чим більше речей він діставав з куреня, тим дужче зростав шум, і Боніфація спостерігала, як раділи язичники й християнки, як зачаровано, жадібно дивилися вони на намиста, гребені, дзеркальця і всілякі прикраси, як чоловіки поглинали очима рівно розставлені на краєчку плоту пляшки, консервні бляшанки, пояси і мачете. Старий уважно подивився на свою роботу, повернувся до людей, і вони юрбою кинулися вперед, захлюпали ногами по воді, оточуючи пліт. Але старий стріпнув своєю білою гривою, стримав їх порухом руки. Вимахуючи веслом, як списом, він змусив їх позадкувати і встановити чергу. Першою була дружина Паредеса. Товста, незграбна, вона ніяк не могла видертися на пліт. Старий змушений був їй допомогти. Вона довго все перебирала, нюхала пляшечки, нервово м’яла тканини, мацала мило, і люди почали нарікати, доки вона не повернулася на пристань, ідучи по пояс у воді й тримаючи над головою квітчасту сукню, намисто й білі черевички. Одна за одною жінки залазили на пліт. Дехто вибирав товари повільно й недовірливо, інші безперервно торгувалися, а були й такі, що плакали і погрожували, наполягаючи знизити ціну. Деякі християнки поверталися на пристань з повною торбою припасів, деякі язичниці — лише зі жменькою скляних кульок для намиста, але ніхто не повертався з порожніми руками. Коли пристань спорожніла, було вже темно, і Боніфація підвелась. Ньєва розлилася, білі бурунці хвиль пропливали під навислим над річкою гіллям, танули біля її колін. Боніфація була вимазана землею, стебла трави заплуталися в її волоссі, прилипли до сукні. Старий старанно упорядковував товари, складав на носовій частині плоту скрині. Над Санта-Марія де Ньєвою небо було кольору смоли, і зірки світилися, як совині очі, але на іншому боці Мараньйону над темною цитаделлю обрію блакитна смуга ще опиралася ночі, а місяць сходив з-за будівель місії. Постать старого розпливалася темною плямою на ще темнішому тлі, його волосся блищало, немов риб’яча луска. Боніфація подивилася в бік селища: світилися тільки будинок губернатора й шинок Паредеса, та ще у вікнах головної будівлі місії тремтіли відблиски ламп. Темрява повільно ковтала хижки довкола площі, капірони, стрімку стежку. Боніфація покинула своє сховище і, зігнувшись, швидко побрела до пристані. Мул біля берега був м’який, теплий, вода у заплаві здавалася нерухомою, проте за кілька метрів від берега Боніфація відчула силу течії, — теплої і впертої, яка змусила її підгрібати руками, щоб не знесло надто далеко. Вода вже сягала дівчині до підборіддя, коли вона схопилася за линву й побачила білі штани старого, гриву волосся, почула його голос: надто пізно, приходь завтра. Боніфація трохи підтягнулася над плотом, сперлася на нього долонями, а старий, схилившись над водою, почав запитувати в неї: ти говориш по-іспанському, розумієш мене?