— Вони вже повинні бути на острові, — промовила Лаліта під час вечері. — Відколи вони відпливли, минуло десять днів. Ти розповів йому, Адріане?
— Дон Акіліно зустрів їх дорогою, — повідомив їй лоцман Ньєвес. — Крім жандармів, там ще були солдати з форту Борха. Сержант правду казав.
Боніфація помітила, що старий скоса, немовби з неспокоєм, дивиться на неї, не перестаючи жувати. Але за хвилину він знову всміхнувся і почав розповідати про свою подорож.
Коли вони відпливли в похід уперше, то повернулися через п’ятнадцять днів. Лаліта сиділа на вершечку яру, сонце забарвлювало озеро в червоний колір, і раптом вони з’явилися біля гирла протоки: один човен, другий, третій. Лаліта схопилася, — треба сховатись, — але зразу ж упізнала їх: у першому човні був Фусія, в другому — Пантача, в третьому — уамбіси. Чому вони повернулися так швидко, адже казали, що через місяць? Вона збігла вниз, до причалу, і Фусія: Лаліто, чи Акіліно вже приплив? А вона: ще ні, — а він: от собацюра. Вони привезли лише кілька крокодилячих шкур, Фусія страшенно лютував: Лаліто, ми поздихаємо з голоду. Уамбіси, розвантажуючи човни, сміялися, їхні жінки крутилися довкола них, без угаву вищали, і Фусія: подивись-но, як ці сучі діти радіють, а було б із чого — припливли ми до селища, однак шапрів там і слід прохолов, отож уамбіси все спалили і відрубали голову собаці. Марна подорож, ані кульки каучуку, лише шкури, які нічого не варті, а ці дурні радіють. Пантача стояв у трусах, шкрябаючи в себе під пахвами, — треба йти в глиб сельви, хазяїне, вона велика й повна багатств, — і Фусія: йолопе, щоб іти далі, нам потрібен лоцман. Вони подалися до хижки, поїли бананів і смаженої маніоки, Фусія увесь час говорив про дона Акіліно: що могло статися зі старим, він мене ще жодного разу не підвів, — а Лаліта: цими днями страшно дощило, очевидно, він десь сховався, аби те, що ми в нього замовили, не намокло. Пантача, лежачи в гамаці, чухав голову, ноги, груди, — а якщо човен перекинувся на порогах, хазяїне? — і Фусія: ну тоді ми пропали, не знаю, що й робитимемо. І Лаліта: не лякайся так, уамбіси засіяли маніокою весь острів, поробили навіть невеличкі комори, — а Фусія: дурниця це все, того врожаю довго ждати, і потім — це дикуни можуть жити з самої маніоки, але не християни, зачекаємо ще два дні — якщо Акіліно не припливе, то потрібно буде щось робити. Через хвилину Пантача заплющив очі й почав хропіти, Фусія трусонув його, — нехай уамбіси, перш ніж уп’ються, порозвішують шкури, — а Пантача: спершу треба трохи відпочити, хазяїне, бо від того веслування я весь як поламаний, — і Фусія: ідіоте, ти що, не розумієш? Залиш мене наодинці з моєю самичкою. А Пантача, вирячивши очі: хазяїне, ви маєте справжню жінку, — і з сумним виглядом: я вже кілька років не знаю, що таке біла жінка, — а Фусія: забирайся геть. Пантача пішов, схлипуючи, — і Фусія: ну от, пішов себе дурманити, швидко, роздягайся, Лаліто, чого ти чекаєш, — а вона: у мене місячні, — а він: ну то й що. Надвечір, коли Фусія прокинувся, вони пішли до селища, де смерділо горілкою масато й заточувалися сп’янілі уамбіси. Пантача кудись подівся. Вони знайшли його на другому боці озера — він розіслав на березі свою мату, і Фусія: ну, хіба я тобі не казав, спить собі найкращим чином. Пантача щось бурмотів крізь зуби, сховавши обличчя в долонях; під горнятком, повним зілля, палав вогонь. По його ногах повзали жуки, і Лаліта: він їх не відчуває. Фусія загасив вогонь, копняком відкинув горнятко в воду, — спробуємо розбудити його, — і вони удвох шарпали Пантачу, — щипали, били, а він крізь зуби: я випадково народився в Куско, хазяїне, душа народилася в Укайялі, — і Фусія: чуєш? — І Лаліта: чую, він як божевільний, — а Пантача: моє серце повне смутку. Фусія тряс його, бив ногами, — ти, клятий горянин, зараз не час для очманіння, не можна спати, ми помремо з голоду, — і Лаліта: він не чує тебе, він зараз в іншому світі. А Пантача крізь зуби: двадцять років я прожив на Укайялі, хазяїне, і захопився полюванням на арапайм, у мене тіло міцне, як дерево, москітам не прокусити. Я чекав, доки на воді з’являться пухирці, то арапайми спливають, щоб подихати повітрям (подай мені острогу, Андреасе, тільки міцніше затягни линву), і я забивав їх з першого удару, і одного разу на Тамайя човен перекинувся, я виплив, а Андреас — ні (ти потонув, братику, сирени затягли тебе на дно, тепер ти будеш їхнім чоловіком, навіщо ти загинув, любий Андреасе). Вони посідали, чекаючи, доки він остаточно прокинеться, і Фусія: це триватиме ще якийсь час, не варто втрачати цього чоловіка, хоч він і наркоман, але потрібен мені, — а Лаліта: навіщо йому ці відвари? — і Фусія: щоб не відчувати себе самотнім. Слимаки й жуки повзали по руках і шиї Пантачі, а він: навіщо я став лісорубом, хазяїне, в сельві собаче життя, краще вода й арапайми. Облиш, Пантачо, казав він, я знаю, що таке малярія, іди краще зі мною, я тобі заплачу більше, ось тобі цигарки, вип’ємо по скляночці, ти моя людина, проведи мене туди, де є кедри і рожеве дерево, збери мені тих, хто на цьому розуміється, — а я: гаразд, піду, скільки даси мені завдатку? Я хотів теж мати дім, дружину і дітей, хазяїне, жити в Ікітосі, як нормальний християнин. І раптом Фусія: Пантачо, що сталося в Агуйатіа? Розкажи мені, адже я твій друг. А Пантача, розплющивши очі, червоні, як мавп’ячий зад: та річка повнилася кров’ю, хазяїне, — і Фусія: чиєю кров’ю, старий? — а він: теплою, густою, мов живиця, яка тече з надрізу, і струмки, і озера, як одна велика рана, хазяїне, повірте мені, — а Фусія: звичайно, я тобі вірю, старий, але звідки стільки теплої крові? І Лаліта: облиш його, Фусіє, не розпитуй більше, він страждає, — а Фусія: заткнися, хвойдо, ну, далі, Пантачо, чия ж то була кров? — і Пантача крізь зуби: того ошуканця Боковича, того югослава, який ошукав нас і був гірший від диявола, хазяїне, — а Фусія: навіщо ти його вбив, як це сталося? — і Пантача: він не хотів платити, казав, тут мало кедра, ходімо далі, і витягав вінчестера, і ще побив одного носія, який вкрав у нього пляшку вина. А Фусія: ти застрелив його? І він: рубанув своїм мачете, хазяїне, аж рука здерев’яніла від удару, — Пантача почав хвицяти ногами і плакати, а Лаліта: дивись, у якому він стані, Фусіє, він збожеволів, — і Фусія: тепер я знаю його таємницю, знаю, чому він був у бігах, коли його зустрів Акіліно.