Отже, дон Ансельмо став мангачем. Але не з сьогодні на завтра, як людина, що вибирає місце, будує свій дім і заводить господарство; це сталося поволі, непомітно. Спочатку він з’являвся в чічеріях з арфою під пахвою, і музиканти (майже всі колись у нього грали) люб’язно згоджувалися, щоб він їм акомпанував. Люди любили його слухати, нагороджували оплесками. Власниці шинків, які цінували його, давали йому поїсти і випити, а коли він був п’яний, знаходили йому мату, ковдру і куток для спання. Дона Ансельмо ніколи не зустрічали в Кастілії і на Старому мості, немовби він вирішив жити далеко від спогадів і пісків. Старий навіть близько не підходив до кварталів поблизу річки, ніколи не бував у Гальїнасері, на різниці, для нього існувала лише Мангачерія; місто відгородило дона Ансельмо від його власного минулого. А мангачі прийняли і його, і відлюдькувату Чунгу, яка, зіщулившись, сиділа на якому-небудь розі вулиці, вперши підборіддя в коліна, і дивилася поперед себе відчуженим поглядом, поки дон Ансельмо грав на арфі або спав. Мангачі часто говорили про дона Ансельмо, але зверталися до нього по-простому: арфісте, старий. Він якось швидко постарів після пожежі: руки зів’яли, груди позападали, шкіра вкрилася зморшками, живіт випнувся, ноги скривилися, він став неохайним, брудним. Дон Ансельмо ходив у тих самих чоботях, які ще пам’ятали кращі часи, запилюжених, майже геть зношених, штани в нього обтріпалися, на сорочці не залишилося жодного гудзика, капелюх був увесь у дірках, нігті чорні, очі в червоних жилках, повіки зморщені; голос став хрипкий, рухи розслабилися. Спочатку деякі сеньйори запрошували його грати на хрестинах та весіллях; заробивши таким чином дещицю грошей, він умовився з Патросініо Найо, що той здасть йому кімнату і годуватиме раз на день його й Чунгу, яка вже починала говорити. Але й далі ходив такий обшарпаний і брудний, що білі перестали користуватись його послугами, відтоді він почав заробляти собі на життя різними способами: допомагав при переїздах, підносив пакунки або мив двері. У чічеріях він з’являвся надвечір, раптово, однією рукою тягнучи Чунгу, в іншій тримаючи арфу. Дон Ансельмо у Мангачерії був особою популярною, приятелем усіх і нікого, самітником, який раз у раз піднімав капелюх, щоб привітатися мало не з кожним зустрічним, однак обмінювався з людьми лише кількома словами, і тільки арфа, донька й алкоголь, здавалося, заповнили все його життя. Від давніх звичок у нього лишилася ненависть до аурів: коли помічав яструба, відразу ж шукав камінь, кидав у нього, засипав прокльонами. Пив дон Ансельмо багато, але був тихим п’яницею, ніколи не буянив, не галасував. А те, що він п’яний, можна було визначити по його ході, він не вимальовував зигзагів, не хитався, а йшов поважно: прямі ноги, руки по швах, гордість на обличчі, погляд, втуплений у щось далеко попереду.