— Непереможні кликали його до свого столу, — пригадувала Чунга. — Але Літума вдавав, що не чує їх.
— Цей сержант завжди такий ввічливий, — розповідав арфіст. — Підійшов до мене привітатися й обійняти.
— Своїми дурними жартами ці бешкетники доб’ються того, що мої підлеглі перестануть мене поважати, доне Ансельмо, — сказав Літума.
Двоє жандармів залишилися біля бару, сержант розмовляв з доном Ансельмо. Чунга подавала їм пиво, а брати Леон і Хосефіно ніяк не вгамовувалися.
— Краще не розповідайте далі, бо Дикунка починає смутніти, — попросив Молодий. — Зрештою вже пізно, маестро.
— Нема чого, дівчино, сумувати. — Рука дона Ансельмо затремтіла над столом, перекинула чашку й поплескала Дикунку по плечу. — Таке життя, ніхто в цьому не винний.
— Варто цим зрадникам улізти в мундир, як вони вже не відчувають себе мангачами, навіть не вітаються, дивитися на тебе не хочуть, — викрикували троє непереможних.
— Жандарми не знали, що це про сержанта, — сказала Чунга. — Спокійнісінько пили своє пиво, розмовляли зі мною. Але Літума добре знав, що це про нього, він пронизував їх поглядом, а рукою давав знак: почекайте, заспокойтеся.
— Хто запрошував цих типів у формі, га? — вигукнув Семінаріо. — Мені вже чується, як вони швиденько кажуть «до побачення». Чунго, зроби мені таку ласку, вижени їх геть.
— Це сеньйор Семінаріо, власник гасієнди, — промовила Чунга. — Не звертайте на нього уваги.
— Я знаю його, — озвався сержант. — Не звертайте уваги, хлопці, він п’яний.
— Тепер ще й чіпляється до жандармів, — обурився Мавпа. — Забагато собі дозволяє.
— Наш братик міг би йому заткнути пельку, хоч на це б йому мундир придався, — під’юджував Літуму Хосе.
Молодий Алехандро випив кави й сказав:
— Коли Семінаріо прийшов сюди, то був спокійний, але після двох склянок розлютився. Напевне, мав якийсь тягар на серці, ось і намагався звільнитися від нього — тому грубіянив і задирався.
— Не треба так, сеньйоре, — заспокійливо мовив сержант. — Ми при виконанні службових обов’язків, нам за це платять.
— Ви вже простежили за порядком і побачили, що все гаразд, — не вгавав Семінаріо. — А зараз ідіть і облиште порядних людей в спокої.
— Не зважайте на нас, — попросив сержант. — Гуляйте собі на здоров’я, сеньйоре.
Обличчя Дикунки дедалі смутнішало, а Семінаріо за своїм столом корчився від люті, — ця поліцейська шкура також стелиться переді мною, нема вже чоловіків у П’юрі, от що зробили з цим проклятим краєм. І тоді до нього підійшли Гортензія й Амапола, пестощами та жартами трохи його заспокоїли.
— Гортензія, Амапола, — повторив дон Ансельмо. — Що за імена ти вигадуєш, Чунгіто!
— А що робили непереможні? — спитала Дикунка. — Адже те, що він сказав про П’юру, повинно було довести їх до нестями.
— По їхніх очах було видно, що вони жовчю спливали, — промовив Болас. — Але що ж було робити, коли вони помирали від страху.
І непереможні: ми не знали, що ти, Літумо, такий боягуз, адже ти озброєний і можеш вколошкати Семінаріо, бо в нього руки сверблять, це очевидно, — а Ріта: тихіше, бо зараз він почує, — і Марібель: бійка буде, — а Сандра й далі голосно реготала. Згодом патруль пішов, сержант, провівши обох жандармів до дверей, повернувся назад і підсів до столика непереможних.