— Краще було б, якби він теж пішов, — скрушно похитав головою Болас. — Бідолаха.
— Чому бідолаха? — заперечила Дикунка. — Він чоловік, і не потребує, щоб його жаліли.
— Але ти завжди сама кажеш «бідолаха», Дикунко, — сказав Болас.
— Я його дружина, — пояснила Дикунка, а Молодий злегка всміхнувся.
Літума сварив їх: чому ви глузуєте з мене при моїх підлеглих? — і вони: ти, дволична людина, перед ними вдаєш із себе велике цабе, а потім випроваджуєш їх, щоб гуляти собі досхочу, аж прикро дивитися на тебе, — і він: мені ще прикріше дивитись на вас, — але за хвилину вони вже помирилися й заспівали: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, вони непереможні, зараз ідуть спідниці задирати.
— Це ж треба, самі для себе склали гімн, — сказав арфіст. — Ой, ці мангачі, таких удень з вогнем не знайдеш.
— Але ти вже перестав бути непереможним, — зауважив Мавпа. — Піддався залякуванням.
— Не розумію, чому ти не згорів від сорому, братику? — докинув Хосе. — Ніколи жоден мангач не був жандармом.
— Мабуть, вони розповідали про свої походеньки та пиятики, — сказала Чунга. — Про що їм ще було розмовляти?
— Десять років, братику, — зітхнув Літума. — Жахливо, як час летить.
— За час, який летить, — запропонував Хосе, підіймаючи склянку.
— Мангачі, коли вп’ються, починають філософствувати. Заразилися від Молодого, — промовив арфіст. — Напевне, вони говорили про смерть.
— Десять років, аж не віриться, — і собі зітхнув Мавпа. — Пам’ятаєш про відспівування Домітіли Яри, братику?
— Наступного дня після повернення з сельви я зустрів отця Гарсію і він не відповів мені на уклін, — сказав Літума. — Не пробачив нам.
— Який там філософ, маестро, — зашарівся Молодий. — Я лише скромний музикант.
— Найімовірніше, що вони теревенили про своє минуле, — сказала Дикунка. — Завжди при зустрічах вони згадували часи, коли були шмаркачами.
— Ти ніколи не жалкував, братику? — спитав Хосе.
— Чи жандармом бути, чи кимось іншим, яка різниця? — знизав плечима Літума. — Ось коли я був непереможним, то бешкетував, бився, але також і голодував, хлопці. А тепер принаймні я добре снідаю й вечеряю. Це вже щось.
— Якщо можна, то я випив би ще трохи молока, — попросив арфіст.
— Зараз підігрію, доне Ансельмо. — Дикунка підвелася.
— Єдине, в чому я тобі заздрю, це те, що ти побачив трохи світу, Літумо, — сказав Хосефіно. — Ми здохнемо, а з П'юри і кінчика носа не поткнемо.
— Кажи за себе, — буркнув Мавпа. — Мене не поховають, доки не побачу Ліми.
— Добра вона дівчина, — мовив Ансельмо. — Завжди до всіх приязна. Така послужлива й симпатична. А вона гарненька?
— Не дуже, такий собі цурпалок, — відповів Болас. — Коли одягає взуття на високих підборах, то ходить так, що вмерти можна від сміху.
— Але в неї гарні очі, — додав Молодий. — Зелені, величезні, таємничі. Вам би сподобалося, маестро.
— Зелені? — перепитав арфіст. — Напевне б, сподобались.
— Хто б міг подумати, що ти підеш у жандарми і женишся, — дивувався Хосефіно. — А невдовзі станеш головою сім’ї, Літумо.
— Чи правда, що в сельві жінки ходять голі? — поцікавився Мавпа. — Чи такі ласі на любощі, як про них кажуть?
— Ще більше, ніж кажуть, — ствердив Літума. — Доводиться від них відбиватись. Забудешся, і всі соки з тебе вичавлять, не знаю, яким дивом я не повернувся звідти сухотним.
— Отже, можна брати будь-яку, котра тобі до вподоби? — спитав Хосе.
— Особливо, якщо ти з узбережжя, — відповів Літума. — Вони просто шаліють за креолами.
— Може, вона й добра дівчина, але безсовісна, — промовив Болас. — Сплуталася з приятелем власного чоловіка, поки, бідолашний Літума сидить за гратами.
— Не треба так швидко засуджувати, — скривився Молодий. — Належало б спершу знати, як це сталося насправді. Не так просто побачити, що криється під поверхнею. Ніколи першим не кидай каменя, брате.
— А ще потім каже, що не філософ, — зауважив арфіст. — Послухай лишень його, Чунгіто.
— У Санта-Марія де Ньєві було багато жінок, братику? — допитувався Мавпа.
— Можна було міняти їх щоденно, — сказав Літума. — Багато, дуже багато, а що вже палкі, як жодні інші. На будь-який смак — білі, чорненькі, варто лише руку простягнути.
— Якщо їх було стільки і таких, то чому ти одружився з цією? — засміявся Хосефіно. — Бо що не кажи, Літумо, в неї тільки очі гарні, але решта нічого не варте.
— Він так ударив кулаком по столу, що, мабуть, у соборі було чутно, — промовив Болас. — Вони посперечалися через щось, здавалося, Хосефіно й Літума от-от вчепляться один одному в горлянку.