— Вони — мов ті сірники чи іскорки, які спалахують і миттю гаснуть, — сказав арфіст. — Ніколи не гніваються надто довго. Всі п’юранці — люди з голубиними серцями.
— Ти що, жартів не розумієш? — заспокоював його Мавпа. — Ну й змінився ти, братику.
— Вона ж мені як сестра, Літумо, — кричав Хосефіно. — Невже ти думаєш, що я сказав це всерйоз? Сідай, друже, давай вип’ємо з тобою.
— Так уже сталося, що я її кохаю, — сказав Літума. — Це ж не гріх.
— І дуже добре, що кохаєш, — підтакнув Мавпа. — Подай ще пива, Чунго.
— Бідолашка не може призвичаїтися в П’юрі, вона перелякана такою кількістю людей, — пояснював Літума. — Адже тут усе інакше, ніж у неї в рідних краях, ви повинні її зрозуміти.
— Звичайно, що розуміємо, — погодився Мавпа. — Ну, за здоров’я нашої сестрички.
— Вона чудова дівчина, а як піклується про нас, а яку їжу нам готує, — додав Хосе. — Ми всі троє дуже любимо її, братику.
— Добре молоко, доне Ансельмо? — спитала Дикунка. — Не надто гаряче?
— Дуже добре, смачне, — присьорбуючи, відповів арфіст. — А що, в тебе справді зелені очі?
Семінаріо повернувся в їхній бік разом зі стільцем, — та що це таке, що за галас, чи тут уже не можна спокійно порозмовляти? А сержант дуже стримано: ви, сеньйоре, виходите за межі дозволеного, ніхто вас не зачіпає, отож не треба і нас зачіпати. Семінаріо підвищив голос: хто ви такі, щоб тут дзявкати, як захочу, то буду зачіпати, хай би чорт ухопив усіх вас чотирьох разом з тією хвойдою, що вас на світ породила, чуєте чи ні?
— Так і лайнувся? — не повірила Дикунка, кліпаючи повіками.
— І не раз, то був лише початок, — сказав Болас. — Ці багаті землевласники думають, що можуть кожного так облаяти.
Гортензія й Амапола швидко відійшли, а Сандра, Ріта й Марібель, які стояли біля бару, повитягали шиї. Сержантів голос тремтів від люті: — При чому тут хвойда, сеньйоре?
— Якщо тобі не подобається, то ходи сюди, побалакаємо, чоло, — заревів Семінаріо.
— Але Літума не пішов, — сказала Чунга, — Сандра і я стримали його.
— Навіщо ж одразу в сяку-таку матір, коли суперечка точиться поміж чоловіками? — обурився Молодий. — Мати — це найсвятіше на світі.
Гортензія й Амапола повернулися до столу Семінаріо.
— Я не чув потім, щоб вони сміялися або співали гімн, — мовив арфіст. — Після всього сказаного на їхню адресу щось було вже не так.
— Вони втішалися випивкою, — докинула Чунга. — Пляшки на столі не вміщались.
— Ось я і думаю, що коли в людини важко на душі, то цим усе пояснюється, — розмірковував Молодий. — Тому одні стають пияками, інші священиками або вбивцями.
— Піду змочу собі голову холодною водою, — вирішив Літума. — Цей тип зіпсував мені увесь вечір.
— Цілком зрозуміло, що він образився, Хосефіно, — зауважив Мавпа. — Кому приємно чути, що в нього бридка дружина?
— Досить уже з мене цієї пихи, — сказав Хосефіно. — Я мав сотню жінок, я знаю половину Перу, я жив розкішним життям. А він цілоденно торочить нам про ті свої подорожі.
— Насправді тебе злість бере, бо його жінка не звертає на тебе уваги, — вколов Хосе.
— Якби він дізнався, що ти до неї чіпляєшся, то забив би тебе, — попередив Мавпа. — Він закоханий у свою жінку, мов теля.
— Сам винен, — сказав Хосефіно. — І чому він такий пихатий! Мовляв, у ліжку вона справжній вогонь. А нехай-но він кудись поїде, тоді я перевірю, чи це справді таке диво.
— Б’ємося об заклад, що не спокусиш її, братику? — вигукнув Мавпа.
— Побачимо, — всміхнувся Хосефіно. — Спершу вона хотіла мене побити, другого разу тільки насміялася, а за третім навіть не образилась, я навіть трохи помацав її. Вона вже м’якне, я на таких речах знаюся.
— Якщо піддасться, то май на увазі, — попередив Хосе. — Де один непереможний, там і троє.
— Дивно, чому мені так хочеться переспати з нею, — знизав плечима Хосефіно. — Адже вона нічого не варта.
— Бо вона не тутешня, — сказав Мавпа. — Кожного чоловіка завжди тягне дізнатись, які таємниці, які звичаї така жінка принесла зі своїх країв.
— Вона — як звірятко, — промовив Хосе. — Нічого не розуміє, увесь час запитує, навіщо це, для чого це. Я б не зважився першим попробувати. А якщо вона розповість Літумі, Хосефіно?
— Вона полохлива й легкодуха, — відповів Хосефіно. — Швидше померла б від сорому, аніж зважилася йому щось розповідати. Шкода тільки, що вагітна. Тепер, щоб обробити її, треба зачекати, доки вона народить.