— Ех, друже, а я збирався оженитися, — зітхнув сержант.
— Підніми вище карабін, — сказав сержант Дельгадо. — Нехай бачать сорочку.
Вони перепливли озеро, не спускаючи очей з урвища й лупун. Пінтадо, однією рукою кермуючи, іншою почав шкребти собі голову, обличчя, груди, відчувши раптову сверблячку. Вони вже бачили вузеньку болотисту мілину, голі кущі й колоди, які, очевидно, правили за плавучу пристань. До протилежного берега озера пристав човен з солдатами, вони швидко вистрибували, залягали за деревами і направляли гвинтівки на острів. У Інохоси гарний голос. Ті пісеньки, які він співав на кечуа вчора увечері, були дуже гарні, еге ж? Так, але що сталося, чому їх не видно, чому не виходять? На Сантьяго повно уамбісів, друже, ті, які бачили, що ми пливемо, попередили цих, і вони мали доволі часу, щоб повтікати різними протоками. Човен підплив до плавучої пристані. Зв’язані товстими ліанами стовбури були вкриті мохом, грибами і водоростями. Усі троє оглянули червонясту стіну урвища, покручені, зігнуті лупуни, — тут нікого немає, сеньйори сержанти, але ж і набралися ми страху. Сержанти вискочили з човна, хляпаючи, побігли через грязюку, почали підійматися нагору, щільно притискаючись до схилу. Сержант тримав карабін над головою, і сорочка Малюка тріпотіла на теплому вітрі. Ледь вони дісталися до верхівки, як сліпуче світло змусило їх заплющити і протерти очі. Сплетіння ліан закривали проміжки між лупунами, важкий, гнилий запах бив їм у ніздрі, коли вони пробували зазирнути в гущавину. Нарешті знайшли просіку, рушили вперед, раз у раз заплутуючись у дикій траві, далі просувалися крутою вузькою стежкою, яка звивалась між рядами дерев, зникала, з’являлася знову то в кущах, то в заростях папороті. Сержант Роберто Дельгадо починав нервувати: чорт забирай, вище підніми карабін, нехай бачать, що ми йдемо до них з білим прапором. Крони дерев утворювали склепіння, яке лише час від часу пронизували промінчики сонця, падаючи на землю золотавими тремтливими клаптиками, звідусіль чутно було голоси незримих птахів. Сержанти затуляли обличчя руками, однак це не рятувало їх від уколів колючок і пекучих подряпин. Раптом стежка урвалася, і на галявині з рівною піщаною поверхнею, очищеною від трави, вони побачили хижки, — гей, друже, поглянь-но лише туди. Високі міцні хижки вже наполовину поглинув ліс. У однієї не було покрівлі, і в передній стіні, немов округла рана, зяяв пролом; у другій росло дерево, буйно вистромлюючи з вікон свої волохаті лапи, а стіни зникли під панцирем плющу. По всіх усюдах росла висока трава; розвалені, оплетені паростками сходи служили опертям для бур’яну, між сходами також виднілися пташині гнізда, біля паль — величезні мурашники. Сержанти з витягнутими шиями ходили навколо хижок, намагаючись зазирнути всередину.
— Вони відпливли не вчора, а набагато раніше, — зробив висновок сержант Дельгадо. — Ліс тут майже все задавив.