104
Коли він вийшов з усипальниці, над морем могил спостеріг хвилі неабиякого руху. Серед плит і чагарників снували поліціянти зі зброєю напоготові — наче сподівалися знайти підозрюваного поміж мертвих. Щоправда, так воно майже й було, бо напівошалілий, напівпроклятий Корсо тільки-тільки виринув зі склепу після сімейних зборів.
Сирени досі ревіли, чорна кіптява забруднила небо — кінець світу та й годі. Чудово. Споночіло; Стефан хитким кроком поплентався вперед. Тепер Корсо знав, звідки він родом, але як кумедно: його коріння проросло на ворожому боці, у злочинному світі, від сім’я вбивці. Відколи став копом, невпинно боровся зі всесвітом, де народився: горлорізами, насильниками, харцизниками — всіма, хто відколовся від суспільства, — згодом вони мстилися йому тим, що сіяли смерть і паніку на Землі.
Якийсь поліціянт-новачок побачив його, прицілився й щось вигукнув — усі решта негайно вчинили так само. Ось вона, здобич: саме він, посеред вулиці, у білий день, запросто уколошкав двох людей. Корсо-вбивця, Корсо-коп, Корсо-злочинець підніс руки, наче який пройдисвіт, що потрапив у халепу.
Його жбурнули на землю, обшукали, почепили кайданки. Розчавили писок об чиюсь могилу. Зачитали права й пообіцяли гарний відпочинок у пеклі.
Корсо усміхався. Теперішнє його не цікавило. Минуле — теж, майбутнє — поготів. У нього був ключ до розслідування, що підірвало все його існування.
— Звільніть його, бісові дурні.
Не підводячись, Корсо поглянув угору. Перед ним стояла Барбі. Але тепер це була комендантка Барбара Шометт, загорнута в плащ, який ховав її недоладні сукні й зношені колготки.
Його поставили на ноги, зняли наручники, розправили одяг.
— Геть звідси, — наказала вона, і копи слухняно вшилися.
— Виявили, хто вони? — просто запитав він.
— Ахмед Зарауї власною персоною і його старший лейтенант, Мохтар Кассум. Тобі пощастило — самі вершки.
— Телепні — вони навіть стріляти не вміють.
— Він ще жаліється. — Вона обвела поглядом цвинтар. — Поясни краще, що ти тут робиш?
Він не відразу спромігся відповісти. Слова Клаудії досі блимали перед очима. А її спрага до знищення? А завдання вкоротити собі віку через те, що ненавиділа саму себе й гидувала минулим? А шал, який змітав усе на своєму шляху? До того ж дивна пропозиція вчинити самогубство…
— Клаудія Мюллер вирішила насамкінець спочити тут.
— То що?
— Хотів побачити місце, поміркувати.
Барбі підтакнула, хоча й не повірила. Вона без сумніву вже давно збагнула: зі вбивством Клаудії Мюллер щось не так, проте не знала, що саме, але годі думати про це, попереду — розслідування інших злочинів.
— Мушу їхати в 36-й свідчити щодо тебе.
— Гаразд, — усміхнувся Корсо.
— Бомпар хоче зустрітися з тобою.
— Навіщо?
Тепер уже всміхнулася сама Барбі.
— Тебе поновили на посаді, як ти й просив. І то негайно. Зможеш пересвідчитися, яким став 36-й на вулиці Бастіону.
Адреса звучить, наче якийсь жарт. Проте він і не сподівався, що його затвердять. Тож його існування знову набувало сенсу: треба знову ступати на туманний шлях, битися зі злочинцями, заробляти на хліб порятунком інших людей. А головне — з любов’ю виховувати Таде, навіть якщо заради цього доведеться зчепитися з колишньою, скоротити години на роботі й загрузти в болоті людської розпусти.
Барбі вже подалася до чорної хмари, що здіймалася над світом людей, — її розтинали сині спалахи мигалок поліційних машин і карет швидкої допомоги.
Він пошкандибав за нею, намагаючись не відставати. А позаду лишив прокляття Клаудії, провалля, що вона розкрила під його ногами, жорстоку правду, в якій зізналася.
Він добре запам’ятав цю зустріч.
Але в нього були син, робота, майбутнє.
Земля Мертвих ще почекає.
ВІД ПОПУЛЯРНОГО ФРАНЦУЗЬКОГО ПИСЬМЕННИКА, АВТОРА БЕСТСЕЛЕРА «БАГРЯНІ РІКИ»
Знайдено труп молодої стриптизерки. Тіло зв’язане мотузкою за давнім японським мистецтвом — шибарі. А моторошна гримаса болю на її обличчі нагадує най- жахливіші полотна Франсіско Гойї. До речі, ці картини позичив музею Альфонсо Перес, мадридський мільярдер... До справи береться один з найкращих місцевих детективів — Стефан Корсо. Він вважав, що вистежує звичайного серійного вбивцю, аж поки не здогадався, що в такий витончений спосіб хтось викликає його на дуель. Той, хто дуже схожий на самого детектива, чоловік, що так само потерпає від спогадів та знаходить утіху в реалізації своїх потаємних бажань. Нитка розслідування затягне детектива у світ, де людські страждання продають для задоволення. Чи не про це мріяв і сам Корсо?..