— Справді земля! — підтвердив Нікіфоров. — Угору поїхали, собаки ясно показали.
У цей час попереду крізь хмари, що розсіялися на хвилину, за кілька верст, з’явилась висока біла стіна.
— Поки, крім снігу, нічого немає на цій землі! — пробурчав Костяков. — Гори кудись сховалися.
— От нетерплячка! За білою стіною й гори побачимо. А ось вам і щось, крім снігу! — Горюнов показав праворуч, де щось чорніло за сотню кроків від каравану.
Усі троє попрямували до цього місця. Ордин вийняв із-за пояса молоток, готуючись стати до рукопашного двобою зі скелею, оскільки це була пласка, гладка скеля, яка виступала пагорбом над сніговою рівниною. Поверхня її була відполірована сніжинками, які проносили над нею хуртовини. Але за допомогою зубила, вставленого в тріщину, удалося виламати шматок породи. Ордин уважно роздивився його й заявив:
— Це, мабуть, базальт.
— Цього й слід було чекати, — зауважив Горюнов. — Ця вулканічна порода, певно, дуже поширена на островах Льодовитого океану й свідчить, що тут колись були величезні виливи лави.
— Ох, і тепло було тоді тут! Не те що зараз! — додав Костяков, немов жалкуючи про ті часи.
Шматок базальту урочисто піднесли Горохову, який лишився із Нікіфоровим біля нарт. Це був кращий доказ того, що під ногами земля, край таємничої Землі Санникова, на яку, можливо, вперше ступила нога людини.
Повільно піднімаючись угору схилом, караван через дві години опинився коло підніжжя білої стіни, яка теж виявилася схилом, але крутішим. Вона тяглася, наскільки видно було крізь легкий туман, який огорнув місцевість, далеко в обидва боки, заступаючи шлях. Доводилося підніматися вгору, але не прямо, а навскоси. Сніг, ущільнений завіями, був такий твердий, що навіть полозки важких нарт ледь урізувалися в нього.
На порозі обітованої землі
Повільно, довгими зиґзаґами піднімався караван білим схилом усе вище й вище, і здавалося, кінця не буде підйому; легкий туман, який огортав схили, не дозволяв бачити його гребінь, і сніговий укіс ховався вже за сотню кроків у сіруватій імлі.
— От яка висока гора! — вигукнув Горохов під час однієї із зупинок на повороті, необхідних для відпочинку собакам.
— Ми, певно, потрапили дуже невдало на схил однієї з окраїнних гір, замість того, щоб пройти в долину, — зробив припущення Ордин.
— Цілком можливо, що весь південний край землі такий, — зауважив Горюнов. — Пригадайте, що ми бачили попереду скелястого гірського пасма високий сніжний вал, що простягся дуже далеко; от на нього ми, очевидно, й піднімаємось.
— Дивна земля! — сказав Костяков. — Замість стрімких урвищ і скелястих мисів, які оточують острови Новосибірські й Беннетта, тут такий рівний довгий схил.
— І немає навіть льодовиків, що сповзають зверху, а тільки сніг, — додав Ордин.
— Так, це дивно! Цей схил південний, і сніг на ньому має станути за літо. Але над ним, як ми бачили, піднімається вище пасмо гір, з яких мали б спускатися льодовики через цей схил до моря. А ми їх поки що не бачили.
— Єдине пояснення цього дивного факту, що за цим сніговим валом лежить глибока долина й льодовики спускаються до неї, — припустив Ордин, — а потім величезним льодовим потоком десь виходять до моря, як на Шпіцбергені.
— Але де ж тоді будуть кормовища для птахів, які начебто прилітають сюди, не кажучи вже про онкілонів, в існування яких я, втім, не вірю? — заявив Костяков.
— Зачекайте трохи, товариші, розгадка не за горами, — засміявся Горюнов. — Уперед, бадьоріше!
На наступній зупинці барометр показав уже висоту вісімсот метрів над рівнем моря. Туман неначе погустішав, і Горохов заявив:
— Як хочете, а треба повернути назад.
— Це ж чому? — вигукнув Горюнов.
— Невже не бачите? Ліземо, ліземо, неначе на небо. Не може бути такої високої гори.
— Ох-хо-хо! — розсміялися всі троє, і навіть Нікіфоров приєднався до них.
— А туман що означає? Згадайте гору Кигилях, яка пускає туман, щоб люди не могли залізти на неї.
— Ну, Микито, я бачу, ти від каюрів забобонів набрався. Туман на високій горі — звичайна річ, особливо в цих місцях. Не бачили ми його, чи що?
— Ваша воля, робіть як знаєте, але я вас застеріг. Потім не кажіть, що Горохов вас у халепу завів.
Попленталися далі й ще за півгодини крізь поріділий туман побачили нарешті кілька темних скель серед снігу, ще досить високо попереду. Усі зітхнули вільніше і з новими силами продовжували шлях; сніг став більш розсипчастим, і хоч схил став пологим, але нарти занурювалися глибоко в сніг і доводилось приминати дорогу для собак. Тому підйом уповільнився й останні півкілометра далися важко.
Сонце схилилося вже на захід, коли караван опинився нарешті на гребені цього високого снігового валу, де барометр показав дев’ятсот сімдесят метрів. Туман білою пеленою слався внизу, ховаючи майже весь схил і підніжжя, але через нього відкривався далекий краєвид на торосисту рівнину моря, що розстилалася, скільки сягає око.
Залишивши нарти біля підніжжя пласкої чорної скелі, що піднімалася невисоко над снігом, усі п’ятеро піднялися аж на гребінь і зупинилися за два кроки від краю величезного урвища, яким закінчувався цей сніговий схил.
— Ну й чудеса! — вигукнув Нікіфоров, висловивши цим загальний подив перед картиною, що розгорнулася попереду.
Замість суцільного снігу та льоду, які можна було б очікувати на такій висоті, майже в тисячу метрів над рівнем моря, під широтою в 70 чи 80°, мандрівники побачили перед собою картину весняної природи, що прокинулася, хоча була тільки середина квітня, коли й під Якутськом, на 15–17° південніше, весна ледь намічається першим таненням снігу.
Униз від краю обриву похмурі чорні уступи, на яких білів сніг, ішли вглиб величезної долини, що розстилалася на північ до горизонту. На дні її яскраво зеленіли широкі галявини, помежовані площами чагарника чи лісу, який уже вкрився зеленню перших листочків. У різних місцях серед галявин виблискували дзеркала великих і малих озерець, з’єднаних срібними стрічками струмків, які то ховалися в хащах кущів, то з’являлися на галявинах. Над більш віддаленими озерцями клубочів білий туман — вони неначе парували. На заході, за цією зеленою долиною, піднімалося майже вертикальною стіною високе гірське пасмо, гребінь якого був розрізаний на гостроконечні вершини, схожі на зуби велетенської пилки; на них смугами й плямами лежав сніг, тоді як на кручі його майже не було. Сонце вже сіло за це пасмо, і вся долина огорнулася вечірньою тінню.
Гірське пасмо йшло на північ за горизонт, ховаючись у тумані, що вкривав віддалену частину долини. Туди ж на північ, наскільки сягало око, тяглася й гряда, на гребені якої стояли спостерігачі і яка була нижчою за протилежну. На півдні обидві наче поєднувалися, цілком замикаючи долину з цього боку.
Мовчазне споглядання перших хвилин змінилося жвавим обміном враженнями.
— Диво дивне, Матвію Івановичу! — вимовив Нікіфоров.
— Справжня обітована земля, — сказав Ордин.
— Зовсім незрозуміла ця зелень, ця рослинність під такою широтою! — заявив Костяков. — Долина відкрита на північ, у бік полюсу, неначе звідти до неї йде тепло.
— І не дивно, що сюди летять птахи, гребуючи нашим суворим узбережжям. Цілком можливо, що сюди сховалися й онкілони. Але як ми спустимося вниз цими урвиськами з нашими нартами? Ними й порожняком не зійдеш, — зауважив Горюнов.
— Але ж звірі спускаються! — вигукнув Ордин, показуючи на кілька темно-бурих тварин із величезними рогами, закрученими спіраллю по боках голови, які з’явилися на уступі просто під ногами мандрівників.
— Ех, кам’яні барани! От би підстрелити парочку на вечерю! — вигукнув Горохов.
А тим часом тварини, очевидно зачувши людей, зупинилися й спантеличено підняли голови вгору.
Барани, напевно, все-таки були знайомі з людиною, бо, постоявши хвилинку, чкурнули назад і зникли за виступом скелі.
У цей час Горюнов оглянув за допомогою бінокля гребінь в обидва боки від місця їхньої стоянки; на північний схід він підвищувався, на північний захід ніби знижувався й у цьому напрямку, може, давав можливість спуститися.