– Близнята має…
– Та має. Кажуть, такі красні, що село таких не бачило. Сарака Докія побивалася нею. А вона все її по руках цілувала та плакала. «Мамцю моя добра, мамцю!» – говорила та й плакала.
– Чоловік із жалю ніж би собі в груди всадив, як її видить, – казав Петро, а Петро не то що, а чоловік раз…
XXIV
З бурдея вела снігом вузенька, лихо утоптана стежечка крізь поля до цісарської дороги, що вела до міста.
По ній пробиралися одного ранку Марійка з чоловіком.
До суду.
Він ступав уперед, а вона за ним. Хитким кроком, пошпортуючися. Від часу до часу обзирався за нею.
Бідна жінка! Ніколи в житті не переступала порогів суду, не переступала хоч би в наймарнішій справі, а тепер на старі літа постаралася про те їхня дитина.
«Боже, що ти робиш?» – кленуло раз у його душі болісним зойком і обняло серце невимовним жалем.
Ні одної спокійної хвилі не мав він, відколи горе загніздилося в них. Страх і любов, любов і страх так і напереміну мучили його душу.
Плакав духовими, невидними сльозами, згадуючи Саву. Плакав і за померлим. Здавалося, ніколи не любив Сави більше, як тепер, як грозила небезпека втратити його гірше як смертю, як якась страшна кара мала його навіки вирвати від нього. Прийшло до чогось страшного, і коли прийшло, він опинився і туманів серед того горя.
І хто був винен? Хто був винен?
З глибини його душі виринула кудлата, мов у собаки, голова дівчини й лакомі очі заблистіли проти нього.
Вона всьому винна!
Нехай би йому хто й що говорив, тисячі разів говорив, він знав своє. Вона була всьому винна! Се ж був великий гріх у своїх наслідках. Його син злучився з нею, що йому майже сестрою була, а се не могло Господу вподобатися. З тої хвилі зблизилася кара, знищила Михайла і спинилася тепер перед ним самим. Рахіра загнала всіх у безодню. Що тепер далі буде? Бог один знав, що могло бути.
– Маріє, уважай!! Все, що говоритимеш, мусиш заприсягнути. А якби ти фальшиво присягнула, нехай тебе Господь боронить! – обізвався по довгій мовчанці Івоніка.
– Ая, ая! Я ж говоритиму правду! – відповіла жалісливим голосом, силуючися зрівнятися з ним. Сніг упав такий великий, її ноги були такі зів'ялі, що вона щохвилі оставалася дальше позад нього.
– Чого вони хотять від нас? Ми вже сказали, що не знаємо нічого! Може, Сава вже вернеться з нами? Не знайшли нічого, як лише кілька крапель крові від зайця, і за таке пхати хлопця в нещастя! Господи, змилосердися!
– Нічого не знайшли! – повторив Івоніка коротко.
Він не говорив із нею і не сказав їй і досі своїх тайних думок та здогадів про убійника. До чого ж? Вона й так як напівбожевільна з остраху за хлопцем, а наколи б дізналася про страшну правду, зійшла б цілковито з розуму! Се вже останеться навіки загребане лише в його груді!
– Жандарі казали мені, що нічого не знайшли досі, що б на Саву свідчило! – тягнув він дальше із удалим спокоєм. – Убійник був такий хитрий і осторожний, що затер усі сліди за собою, мов прямо в воду кинувся. «Нічогісінько», – казали. А хоч і є підозріння, та як нема доволі відповідних доказів, хлопця не можуть покарати. Так казали. Від панів із суду чули. Але він може ще і з півроку замкнений сидіти. Він у підозрінні, і за доказами можуть іще хто знає доки пошукувати.
На білій, бездоганній поверхні виглядали обоє здалека, мов дві чорні точки…
В суді ставили їй між іншим ті самі питання, що дома: чи Сава був дома, коли брата замордовано?
Вона зблідла, мов смерть, дрижала на цілому тілі і, оглядаючися переляканими очима довкола себе, сказала, що був дома. І чому ж би не був? Таже каже, що був. Доконечне, був. Нехай вже її покарають, як се неправда, запруть на цілий рік; хоче минутися в криміналі, лише нехай її сина пустять на волю…
Суддя поглянув на неї довго, тихо.
– Ти мусиш заприсягнути те, що говориш! – сказав.
Вона позирнула благаючим поглядом на чоловіка.
– Івоніко, чи не так? Він був дома? – пробелькотіла. – Господи милосердний! Скажи ж бо!!.
Він спустив погляд до землі.
– Я не знаю, Маріє! Мене не було дома!
Вона знов оглянулася довкола себе, та сим разом уже майже блудним поглядом.
– Тебе не було дома? – спитала і, усміхнувшися безсмислено, заніміла.
На столі засвічено свічки коло хреста.
– Підноси руку! – велів суддя.
Вона кинулася з жахом узад, витріщилася несамовито на нього.
– Я не буду присягати!! – кликнула і, метнувшися з неописаним переляком узад, мало що не перевернула судді. Сей скипів і потермосив її за плечі. Вона вичерпала його терпливість нині до крайності.