Дикий усміх болю скривив її уста.
Почала клясти.
Не говорила, але сичала. Божевільні, страшні прокльони, що, немов лякаючись самі себе, розбігалися один по однім у тихій хаті й розповзалися в теміні, що чимраз більше зростала…
XXVII
По просьбі Марійки збігалася Домніка по всіх ворожках околиці, аби розвідатися щось про убійника. Але ні одна не могла сказати щось певного. Сліпа ворожка в місті сказала:
– Чого оця жінка думає стільки про якогось хлопця? Він не варт того! Він убив свого брата й ще колись свого тата уб'є, як він не вволить його волі. Татову хату обкидує хтось раз по раз недобрим зіллям.
Зачувши про се, Івоніка вдарив другий раз Марійку.
– Івоніка бив свою жінку! – сповіщала Домніка урочисто, майже не що в кождій хаті, тріумфуючи, що подавала таку цікаву новину. – До часу нещастя Івоніка й не кивнув пальцем на свою жінку. А тепер? – Вона була перша, що довідалася про сю нечувану річ. Вона саме незвичайне знала розказувати!
– Та за що бив? – питали.
– Аби мовчала, вмісто по ворожках розвідуватися.
– Тяжко йому, аби інші люди знали його нещастя. Один син застрілений, а другий…
І ніхто не доповняв тяжкої думки до кінця, ніхто ніби не говорив щось певного. Правда, були й глибокі пересвідчення, хто був убійником; безгомінно умостилися вже давно у всіх серцях, та ніхто не висказував їх словами. Кожде жалувало нещасних родичів.
– Марійка віднесла до Сучави до святого Івана на десять службів, аби віднайти убійника, а вісім до монастиря до Драгомірної, аби кара Божа постигла його, але кара його оминає! – докінчувала, розтолковуючи свої оповіщення.
XXVIII
Перед воскресениям вернув Сава із в'язниці додому. Його випустили на волю, бо не було доказів проти нього.
Повернувши, пішов уперед до Рахіри, і аж звідси доперва до родичів. Пізнім вечором вступив у батьківську хату.
На його вид батьки заридали.
Він вернув худий – шкіра та кості, побілівши на лиці, мов полотно, і неначе німий. Здавалося, там за мурами й полишив всю мову. Мов чужий, стояв у куті і шукав за чимось очима по землі.
– Тебе вже зовсім випустили? – спитав батько боязко, між тим коли його серце в грудях краялося із жалю на вид сина.
– Зовсім, я вже зовсім дома лишаюся! – Їв мовчки, не даючи майже ніякої відповіді на різні допити родичів, і ліг спати.
З ним уступило в хату щось, що немов стісняло… щось чуже, похмуре. Ні батько, ні мати не всміхалися. Він був тут, той так із розпукою ожиданий, очікуваний, той одинокий син, та проте воно якось інакше складалося, чим собі представляли. З ним неначе ще щось увійшло в хату, перед чим прості душі селян відтягалися й онесмілювалися.
Що? Вони не знали того сформулювати. Воно лежало в них лише в почуванні і тяжіло на них невидимим тягарем. До пізньої ночі не лягали до спочинку. Хлопець лежав мов мертвець блідий на постелі і спав, а старі – кожде із свого кутика гляділо мовчки на нього й заводило на свій лад. Він пекучими, невидимими, духовими сльозами, вона нечутно, з затятими устами.
Ось той блідий хлопець, те змарніле, виголодніле тіло, з тим дитинячо дрібним личком – се був його одинокий син. А той одинокий його син був братоубійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І воно так буде до кінця життя його, до останнього віддиху його.
Другого дня зранку, зараз по сніданні, ладився Сава до Рахіри.
– Ти куди хочеш іти? – спитала його мати, майже дрижачи з турботи про нього.
Вона ж так страшенно боялася про нього!
– Куди?.. Я до Рахіри…
З неописано гірким усміхом спитала вона:
– Ти не забув дороги до неї?
– Чого б мав я дорогу до неї забувати? – відповів він поглядом, що займався в полуміні.
– Вона винна всьому нещастю…
Він замовк і глянув до землі.
– Не вийде воно на добре! – тягнула мати грозячим голосом. – Ми сиділи ось тут, молилися та плакали кривавими сльозами за тобою… числили дні, коли ти повернеш, а тепер, як Бог тобі допоміг переступити наново поріг тата та й мами, – ти звертаєшся до неї?.. Саво, Саво, Бог мусить тебе покарати!!
Він підвів на неї очі.
Великі, блискучі, в тій хвилі чудові очі.
– Мамо, я був і вчора в неї! Я пішов наперед до неї, а потім прийшов до вас! Аби ви знали…
Стара мати витріщилася на нього. Мов закаменіла на місці.
– Вже вчора? Наперед до неї?