– Ая!
Наново зайшла та зміна з нею, як тоді, на Святий вечір, коли вона його перший раз закляла. Та вона замовкла.
Перший раз у житті забракло їй слів на виявлення своїх почувань. Її рухливі уста задубіли, заніміли. Але як тоді, так і тепер відчувала, що в неї не стало другого сина.
Щось страшного втиснулося в її серце і рвало його. Щось страшного, гіркого, неописаного. Вона збила п'ястуки, щоб ними вдарити когось у груди, але того «когось» не було.
– Ви гадаєте, що я стою о вашу землю? – спитав він сам, перериваючи тяжку хвилю мовчанки. – Я вашої землі не потрібую! Я собі піду з нею до Молдавії! – і, сягнувши за капелюхом, вийшов із хати.
Лишилася сама мов приголомшена. З широко отвореними очима, з побілілим, як стіна, лицем пленталася безтямки, без заміру й цілі по хаті, від часу до часу перешіптуючися з кимось, а роботи не дотикалася ніякої…
XXIX
– Анна дуріє!
– Що з нею?
– Хоче вбити Саву…
– Ей Боже!!
– Жаль заступив їй розум…
Так ходило селом від уст до уст – і се була правда. Де б і не добачила вона його – на полі, на дорозі, в селі, тут і кидалася на нього звірюкою й силувала вдушити. Забувала про ціле своє окружения, про все, а бачила лише його. Гнала за ним, мов тигриця, сиплячи іскрами з очей, і кричала:
– Ти, убійнику, ти, ти, я тебе уб'ю! – І за кождим разом була б йому не одно заподіяла, наколи б у нього не були скоріші ноги, як у неї.
І дивно: лише її одної боявся молодий, мовчазливий. Боявся боязню, якою лякаються лише цілковито дикої, небезпечної звірини. Він зойкав, як вона гнала за ним, а його очі ставали з переполоху непритомні. Знав і відчував: вона одна могла йому горя нанести. Ніхто інший з людей. Ніхто його словечком не торкав, не питав, не грозив. Ніхто нічого не говорив, не шкодив. Лише одна-однісінька вона. Вона була карою он тут для нього на землі. Все інше він немов у своїх руках держав. Від її першого нападу почав ходити до церкви.
– Святий став! – перешіптувалися глумливо між собою люди. – Мабуть, ненадовго!
– Чому ні? Може, він уже жалує…
– Бо так! На Великдень узяв його батько з собою до церкви. А як були вже недалеко Григорієвої хати, він відділився від батька, як та машина, і пішов через чужі сади до дівчини. Старий лишився сам і мало що з сорому в землю не запався. Йому світ потемнів. Всі ґазди, що йшли тоді, бачили се.
– Страх!! Рахіра з ним щось заподіяла. Зілля, матригунів дала. Він усе робить, чого вона хоче…
– Господи, борони перед матригуною! Але Анна йому щось вистроїть. Недурно вона пережила оце все. Адіть, як його уздрить, видите, яка стає? Най Господь боронить!
– Убійницею стала б, якби не утікав! А здавалося, така добра!
– В чоловіці якби дві душі. І якби одна в одну прокидалася…
Одного разу сиділа Анна з товаром у полі. Сиділа під одним корчем лісового оріха й годувала одно з близнят, що мала при собі. Нараз побачила Саву, що надійшов із-боку. Її очі загоріли, мов у дикої звірини. Поклала дитину осторожно на землю на сердак, а сама кинулася ззаду на пальцях за ним. Чи відчув він небезпеку?
Так, здавалося.
Блискавкою оглянувся, однак уже було запізно. Вона закинула йому обі руки за шию й почала давити.
Він ревнув, а відтак почалася боротьба.
Страшна боротьба двох противників. Вона змішалася до непізнання.
– Я знаю, що ти його вбив, я!! – кликнула погаслим голосом і з безкровним лицем. – Я се знаю і хочу тобі відплатитися! – Се були її одинокі слова.
Вже туй-туй мала кинути його до землі, туй-туй задавити. Нечувана сила вступила в неї, а ненависть підтримувала. Одначе він був зручніший від неї. Він освободив праву руку й ударив її так сильно в груди, що вона заколибалася і впала. Він утік. Утікав чи не півгодини безперервним бігом, з лицем, як у дитини, до плачу викривленим і переполоханим.
В тиждень по тім померли близнята Аннині, і вона попала у меланхолію. Ходила селом і полями без цілі, з затисненими кулаками і прямо не бачила нікого перед собою. Так зайшла одного разу й до Марійки.
День був сльотний, дощ падав безперестанку, а Марійка сиділа з Івонікою в хаті й перебирала якесь насіння.
Нараз увійшла Анна.
Увійшла у довгому чорному сердаці Докіїному, в такій же хустці на голові, і худа і бліда, мов із білого воску. Не сказавши ні слова, станула зараз коло дверей, задивившися в одну точку. Її руки звисали вділ, а п'ястуки не отвиралися.
Марійка прокинулася й хотіла вже на неї кинутися. Се ж була ходяча погроза для Сави, «кара Божа», як вона її прозвала. Вона її так само ненавиділа, як Сава. Чого хотіла вона тут? За чим прийшла? Вона ж заказала їй уже раз назавсіди переступати поріг її хати.