Мала ще перейти цілу ниву жита Івоніки, відтак конюшину, а відтак ще минути хату Докії, і аж потім вийде на доріжку, що веде до панської хати.
Близько неї крикнула перепелиця, захована в житі, відтак перелетіла їй майже перед лицем; сверщки цвіркали, здавалося, саме коло неї, а якби хто хотів оглянутися за ними, добачити їх там, звідки продзвеніло їх цвіркотання, та воно доходило знов з іншого місця. Се була їхня сверщкова тайна, якою дразнили нічних мандрівників.
Нараз виринула недалеко постать, розхилювала осторожно обома руками штивне море збіжжя і підійшла прямо до неї. Се був Михайло.
Вона перелякалася. Він з'явився, неначе з-під землі виринув. Її єство підлягало могутньому впливові неожиданої хвилі й не могло від нього освободится.
– Добрий вечір, Анно! – сказав сердечно, знімаючи капелюх, і подав їй руку. – Відки вертаєш так пізно?
– Від Онуфрія з грибами, – відповіла слухняно, мов дитина, тремтячим голосом.
Він мовчав хвилю і дивився на неї. Стояла перед ним темнява, пряма, замкнена високим житом, мов смерека, її голова була схилена низько на грудь, а руки спущені вділ. Ніч була така погідна і прозора, така прегарна й тиха, – нічого, крім цвірінькання сверщків…
Він бачив виразно її голову і її сумовито закроєні уста.
– Анно! – почав зворушено. – Глянь на мене! Я знав, що ти йшла до Онуфрія. Я ждав і визирав цілий час за тобою… хотів із тобою говорити.
Сказавши се, поклав обі руки на її рамена, оглядаючись заразом притім лякливо позад себе. І він був соромливий і полохливий; ніколи в житті не промовляв ще так до дівчини. А як і вчинив се, то не довіряв і самій тишині ночі й мовчазним нивам.
Вона позирнула на нього, щоб опісля опустити очі. Ціла повага її єства обхопила її і заволоділа нею цілковито. До того прилучилося дике зворушення, що замкнуло їй уста.
– Анно! – тягнув він ніжно далі, притягаючи її несміливо до себе. – Ти мовчиш так, якби я хотів тебе бити; може, тому, що йдеш через моє поле? Сею стежкою йде кождий, хто хоче. Ти можеш десять разів більше від інших ходити, коли схочеш! Я вистелив би тобі сю стежку найкращими килимами моєї мами. Я люблю тебе!
Вона поблідла, глянувши на нього дико зворушеними очима, і мовчала далі. Щастя було таке велике, але й таке несподіване, що вона стала безрадна й не знала, що сказати.
– Я тебе люблю, Анно, вже віддавна! Ти така гарна й добра! Хочу тебе взяти за жінку, тебе одну! Тебе одну-одніську! Ти мусиш мені сказати, чи ти хочеш і чи любиш мене?
Паралізуюча повага усунулася з її душі. Вона обвила його шию руками й повисла на ній.
– Ти любиш мене? – прошептала врешті. – Любиш мене, Михайле? Я сього не знала! Я така бідна… Я нічого не маю… Я не маю поля… Але я тебе люблю…
– Я не питаю за поле, зозулько…
– Але я тебе люблю… знаєш?
– Хотів знати…
Поцілувалися.
З цілою повагою, яка була їй властива, пробилася її глибока любов; з цілою потугою молодої лиш десь-не-десь культурою діткненої душі, розлилася вона тепер і розігралася гучно. Була цілком сповнена любов'ю, цілком перейнята тим надсильним, досі завсіди лиш боязко заховуваним, затаюваним почуванням.
Але так, як воно зложилося, було майже не до увірення. Найпорядніший, найліпший хлопець у селі й один із найпожаданіших любив її. Її, що нічого не мала, була убога і лиш виставлена на гнів матері і штовханці брата, якою ні один хлопець у селі не журився, яка не істніла для нікого, крім для своїх хлібодавців.
– Я стільки по ночах наплакалася! Бог один лиш знає! – прошептала тихо, ховаючи соромливо голову на його грудь.
– Чому, любко? – питав він, гладячи її чорне, у світлі блистяче волосся і притискаючи її до себе, мов дитину.
– Бо так! Як було мені не плакати? Все було таке смутне! В мене нема ні жміньки землі, ні грошей. Моє серце підгризало щось, мов червак. Я ані знала, що ти мене любиш, ані що…
– Ані що хочу тебе за жінку взяти? – докінчив він речення й усміхнувся. – Але тепер уже знаєш! Тепер не потрібуєш уже плакати! Віджени смуток і візьми замість нього мене! А як тобі знов коли стане на серці тяжко, то вийди й поцілуй мене! Доки я ще тут, цілуй мене! Доки я ще тут…
– Та й доки я жива по світі ходитиму, Михайле! – сказала, обнявши його дико за шию і надставляючи з несказанною щирістю молоді, непорочні уста до поцілунку.
– І доки я по світі живий ходитиму! – сказав глибоко зворушеним звуком, із щирою вірністю й сердечністю, і поцілував її. Був несказанно щасливий у тій тихій, ясній, місячній ночі, сильно зворушений і розжалоблений і притім собі зовсім новий. З ним ніколи не бувало, як тепер.