І коли він саме того не боявся, він був усе дуже обережний із зброєю, мав взагалі перед зброєю якусь неописану відразу, то міг окалічіти в інший спосіб. Кілько то повідало, як вернули каліками. Покинули свою землю молодими, здоровими, а вернули назад із окалічілими руками… А земля вимагала лише дужих і здорових рук… Але що кого обходило, які руки поверне він, Михайло Федорчук, своїй землі?
Він збив із зимна неповоротно прибраними ногами докупи і звернувся бистро від намета назад. Відтак глянув на нього. Ніч стояла ще вповні… півгодини пізніше станув камрат на його місце, а він, закутавшися в солому й у жовнірське покривало, ліг спати.
Ніч здавалася безконечною. Він мерз страшенно, а до того боліли його ноги й руки. Лежав і мав, як звичайно, коли був на самоті, свою рідню і рідну сторону перед душею. Тамтого року в тім часі був він дома й пильнував своєї худоби у стайні. Там було тепло, і худоба огрівала його ще своїм теплим віддихом, а тут мав він міряти своїм тілом степені зимна.
А відтак, коли настане весна – за три місяці вона вже настане – буде земля його надармо вижидати. Розстелиться чорна й широка, як море, голубе небо буде сміятися, а його не буде. Не він буде її орати. Великі її скиби будуть на ній стирчати, й не він буде їх розкрилювати.
Тисячі чорних, обгорілих рук будуть тим зайняті, будуть тяжку залізну зброю чистити і вправлятися в її уживанні. Дужі, молоді, мускулярні руки – се становило якусь силу!
Кождий лишив дома десь там свій загонець, і він буде надармо його вижидати. Мов сирота, буде його вижидати… І межи тою землею і ними грала, мов струни, сюди й назад – доля…
Та кукурудза, що він із татом ще сеї весни посіяв, вже геть підросла. Вже пряла. І її було багато, цілий лан. Виросла висока й сильна, і її стьожкувате шовкове листя шелестіло неустанно в легеньких подувах вітру…
В тишині чув він добре її шелест. Тепер, в отім сонячнім надвечір'ї, як усе затихло, пизата гарбузина неначе навмисне висунулася на межу та шелестіла між собою:
– Як мається Михайло?
– Мабуть, добре!
– Недобре! – потягло воздухом. – Він тужить!
– За нами! – прошелестіло листям.
– За нами…
А відтак потягли, мов морем, незлічимі шелестячі голоси понад лани:
– За нами…
Опісля умовкло, неначе на місці закам'яніло…
Другого дня зранку вернули інфантеристи напівзамерзлі з повідморожуваними лицями, вухами й руками назад до касарні, а генерал прийняв мельдунок, що ним проектовані намети показалися нездатними проти студені й що кількох інфантеристів, сильно перестуджених, відіслано до шпиталю.
X
– Ти правду казала, Рахіро, біганина не має кінця! – говорив Сава глумливо до дівчини, що несла пляшку з горівкою із корчми, де стрінулася з хлопцем, що купував там пачку, і тепер вертала разом з ним додому. – Аби ти казала, що просидить дома одну неділю, то й то ні! Скоро лише по півночі, старий зривається та й топче вже землю до нього!
– Видиш! Не казала я? Я се відразу знала! – відказала дівчина з енергічною певністю. – Дивися лише, скільки грошей вивандровує за ним! Тепер ви збили трохи хліба! Дивися лише, що за ті гроші закупиться! І скажи мені відтак, чи й ти обібрав що з тих грошей?
Не відповів нічого. Знав, що його батько спродав вже половину змолоченого збіжжя, але він боявся сказати се Рахірі. Вона силувала чоловіка зараз до чогось… а він не мав настільки відваги, аби виступати проти батька. Чи мав жадати для себе грошей? Сього не робив досі ще ні Михайло, ні він; старі самі розпоряджали грішми, та в нього й не було до того ніякої причини до жадання. Але вона б ще присилувала його до того, та й таки її правда.
– Чи він прийде на Великдень додому? – спитала.
– Може, як дістане урльоп! Старі аж гинуть за ним!
– А ти?
– Я? А мені що до того? Про мене, най прийде! Врешті я хотів би видіти, чи він усе ще такий боягуз і боїться стрільби. Він страшно боязливий, Рахіро, ну… – відтак урвав раптом і замовк.
– А стара все так дуже плаче?
– Правда! Я мушу десять разів на день слухати, що з ним потягло з хати й «сонце», і все «добро». До того всього вона тепер люта, що він там звикає. Вона була би хотіла, аби він і досі за нею заводив та плакав, тим часом він уже звик. Зразу так банував, що хотів утікати. Тато се сказав мені. Вона нічого про се не знає. Через те й розпочалася була біганина до нього. Щотижня, щотижня, кажу тобі! Тато потішав та, мов камінь, пересиджував на толоці, де жовніри егзецирувалися, щоб він тата видів, аби не банував і аби йому легше було. Ти чула таке? І не сором йому? А дурний тато сидів. Люди, що його десь виділи, як він сидів, певно, гадали, що він одурів, а він сидів, аби хлопчисько мав його перед очима та аби не банував так дуже.