– Ніщо, – прошептала, – ніщо! Мені лише так тяжко на серці.
Одна думка промайнула йому блискавкою крізь голову й неначе роз'яснила йому все. «Вона боїться смерті! – роз'яснила. – Так негаразд умирати, гріх!»
І він почав її потішати простими неповоротними словами, а однак скільки почувань, скільки ніжності замикала в собі та мужицька грудь! Скільки правди й вірності лежало в його тремтячім голосі, що силувався до ніжності й м'якості, скільки тривоги й щирості зраджували його зворушені добрі очі!
Ледве знав, що говорив, коли звук його голосу віддавав несвідомо найкращу часть його почувань і душі.
– Коли я тут, тобі вже нічого боятися! – повторяв раз по раз. – Все буде добре! Я лише Бога просив, аби найтися тут! Тут я пан! Най що до нас приступить, мені ні перед чим не страшно! Тут я дома! Я лише тут хотів уздріти себе! Нічим не журися! Я стану у всім за тобою, як дуб, і, ану, най хто посміє тебе на волос скривдити – побачить!
– І перед Савою і Рахірою боюся! – обізвалася вона наново журливо.
Він махнув легковажно рукою.
– Перед тим дурнем? – спитав.
Він знав про перепалку дівчат у полі й обіцяв Анні, що «побалакає» у відповідній хвилі з Рахірою.
– Що вони можуть тобі зробити, коли я тут? Можуть хіба старим зрадити нашу тайну, але наскільки я замітив, не сказали ще нічого. Сава собі добре роздумає, заки зачне зо мною сварню. Він знає, зо мною добре жити в добрі. Йому від мене нема кривди. Я з ним добрий.
– Але він от ледве що говорить з тобою…
– Коли він багато говорив, зозулько? Ні, він не говіркий. Відколи з'єднався з Рахірою, відтоді розпливаються йому слова в роті; але ми живемо в добрі. Він прийде – з'їсть, йде до роботи; прийде знов, пробурмотить щось під носом і йде знов, або візьме стрільбу на плечі і плентається годинами по полі. Увечір іде до неї або й не йде – і се ціла його робота, відколи я дома. Ет, дурний хлопець!
– Оноді я його також бачила зі стрільбою в полі! – обізвалася Анна, потрохи потішена. – Я бачила його ззаду! Він ішов поволі, в думках, без капелюха й дивився в землю перед себе.
– Він винюхує зайців, як пес! – сказав Михайло з усміхом. – Се його найбільша втіха, як зможе застрілити зайця. Ну, щоправда, в нього ліпша рука й ліпше око, як у мене. Та нехай радується тим, що мені до того?
– Але він зайшов потім у «сусідній» лісок! – додала Анна. – А там же нема зайців!
– Він, може, пізніше стріляв звідти! Краєм лісу маєш там всілякі корчі, він, певно, за них заховався. Він же не сміє ходити зі стрільбою, в нього нема позволения на те. Могло б приключитися, що полем ішов би жандарм і відібрав би йому рушницю, і він дістав би за се кару. Се не можна. Він те знає і уважає. Та й таки най уважає. Якби відібрали стрільбу, була би велика шкода. Стрільба дорога й ніколи не хибне пострілом. Коли лише не гукнеш із неї, вона понесе кулю на місце й там уже всьому кінець. Тато ґвалт за неї зчинили би. Він те знає, не бійся!
– Я чула, Михайле, – тягнула дівчина несміливо дальше, – що Рахіра забігає тепер уже зчаста, а не раз і по кілька день пробуває у своєї тітки ворожки, он тої циганки, що відбила своїй сестрі чоловіка. Я знаю, що в неї лише тільки на думці, аби мені якого лиха накоїти. Вона може собі роздобути там перемовленого зілля і кинути мені на дорогу. Ти гадаєш, за таке тяжко? Вона погана дівчина. Добре старий Петро каже: «Се, – каже, – Бог не сотворив, се само вродилося, тому таке погане!»
– І того ти боїшся, і через те в тебе на душі тяжко? – спитав він, знов сміючися.
Вона вагалася з відповіддю.
– Ні, не саме тому, але… – тягнула нерішено, – щось буде, чим я журитимуся! І вже кілька разів снилося мені, що над вашим полем і бурдеєм тягалася туди й сюда чорна мряка. Та й що й надо мною перетягалася вона, як я доглядала в полі товару і шила сорочку. І я не бачила нічого перед собою, ані коло себе, і на хвилину стало так тихо, вже так тихо і страшно, Михайле, що не дай Боже нікому дожити такого. А як мряка минулася і я глянула на сорочку, були на ній чорні крапки. На білому полотні – чорні крапки. Се недобре, Михайле, недобре! Пам'ятай собі, що оце недобре! Я вмру!
– Від сьогодні за рік будеш ти в мене ґаздинею і будеш не собі, але мені сорочку шити. І не чорною волічкою вишивати, а самим червоним шовком і хіром, золотом. Оце ти собі пам'ятай! – сказав він весело. – Журитися нема чого! Що снилося, то снилося! А що я кажу, то вже кажу! – При тих словах вдарив себе п'ястуком у свої груди, що аж задудніло. І, усміхнувшись, розсталися.
Того самого дня пізно вечором вийшла Анна з хати. Загорнувшися, пішла до Мендля на Гоппляц по сіль, і, вертаючи, дійшла вже недалеко панського дому, саме до того означеного місця, де свого часу старий Петро бачив великого чорного пса.