XIX
Другий день був знов мрячний. Здавалося, що мряки змовлялися, аби зніматися кождого поранку з запустілого поля величезними сірими масами, аби волоктися по нім безперестанку, аби втискатися в кождий закуток на землі, а відтак подіватися десь і якимсь тайним чином приводити чудові, ясні ночі…
Марійка стояла в полудневій порі коло столу і завивала саме в якусь хустку горнець із борщем і кулешею, що недавно зварила хлопцям. Михайло або Сава мали прийти й узяти іду в бурдей. Івоніка мав аж по обіді вернути, а вона сама не мала часу відносити їм харч.
Саме перед хвилею глянула вікном, чи не йде котрий із них; їй здавалося, Михайло. Одначе не побачила нікого. Надворі було мрячно, і крізь малі віконця мало що було видко. Вона спішила сьогодні. Її ожидала різна праця. Окрім того, мала ще в село йти.
Була лише в сорочці, обперезана барвним поясом, без рушника на голові, і з своїм сивим розпатланим волоссям виглядала дико. Не мала нині навіть часу пригладити волосся та закинути яку хустку на голову. Одначе її тонке, ніжне обличчя з ясними лагідними очима усмиряло враження її занедбаного вигляду.
Від п'ятої години зрання була на ногах. Одна робота за другою віднімала в неї кожду вільну хвилину, й ніяк їй було про себе думати. Зрештою, до них рідко хто заходив, і вона не в'язалася ніколи одіжжю.
Надворі забрехала собака. За пару хвиль відтворилися двері й на порозі станув старий Онуфрій Лопата.
– Дай, Боже, добрий день, Маріє!
– Дай, Боже, й вам, бадіко! Ступайте ближче!
Він не йшов далі. Станувши на порозі, сперся обома руками на одвірці і глядів мовчки хвилю на неї. Відтак спитав:
– Маріє, де ваш Михайло?
– В бурдею! Я от жду на нього або на Саву, аби прийшли та взяли собі їду. Маю йти з вовною до панотця і не маю коли нести їм їсти. Зараз мусить котрийсь із них надійти.
Погляд старого облетів цілу хату, відтак спинився на Марії. На його лиці був дивний вираз.
– В бурдею, кажете?
– Ая!
Він сплюнув.
– Ая, в бурдею! – відповів. – Він лежить застрілений в «сусіднім» лісі, ідіть туди та й заберіть собі його!
Вона повернула свою розбурхану голову за ним і витріщилася на нього затуманено.
Що він плів, що він плів? Що? Не звучало воно так, як те, коли Івоніка вернув із бранки і кликнув до неї: «Маріє, ми нашого сина втратили!»
Се було щось подібне, але вона його цілком не зрозуміла. Стала лише біла як смерть, її очі відтворилися широко й упилися недвижно в його обличчя.
Він повторив свої слова:
– Ваш Михайло лежить застрілений в «сусіднім» лісі, ідіть та й візьміть собі його!
Тепер зрозуміла його.
Не звертаючи з нього очей, ба витріщившися на нього з найбільшою увагою, повела нараз обі руки цілком звільна до голови, зарила пальці в волосся й почала кричати.
Кричала так страшно, мов звір, і, кричачи, вилетіла надвір…
Так, як стояла, помчала на місце горя.
Він не міг її догнати. Летіла, мов на крилах. Через стернину до бурдея, а відтак попри бурдей і далі. Через шанці скакала, мов серна, а де не могла перескочити, видряпувалася руками й ногами, не спиняючися ніде на хвилину.
По дорозі сповіщав він кождому, хто питав про страшний вид жінки:
– Михайло Федорчук лежить застрілений у лісі.
– В котрім лісі? – питано.
– Таже у «сусіднім»! Он там!
Усе, що зачуло про се, кидало роботу лоском і гнало до нещасного місця.
– Боже, Боже, Боже!..
Ліс лежав замкнений у собі, вдоволений. Сиві маси мряк висіли в чудацьких формах над ним, місцями ясніші й темніші, і силувалися розвести неприязний сумрак його глибини. Здавалося, холодний віддих так і здіймався з тої глибини і, здіймаючись, відпирав ніжну імлу горою.
Ворожий шелест прокинувся землею, коли Маріїна нога ступила в ліс, потопаючи в грубій верстві опалого листя. Тут обняв її ледоватий холод.
Глибоко в лісі, там, де пні виростали дико-розкішно, де гілля розширялося широко, вона повалилася на землю…
Оце була правда, що старий казав. Он тут лежав Михайло…
Громада людей зібралася за одну хвилину. Питання і відповіді мішалися блискавкою, а один стояв посередині сполоханого гурту й оповідав.
Він, житар із сусіднього села й почасти побережник оцього лісу, ішов рано лісом. Тяжка роса, похожа на мороз, тяжіла ще на гілляках.
Він ішов і молився.
Все молиться, як іде ранком полем і лісом. Така вже в нього привичка. Ішов, каже, і, молячися, розглядався лісом. Коли ж так іде, наступає нараз ногою на щось тверде, спиняється, дивиться, а се бардиця і капелюх. «Що се має значити? – думає він собі. – Чи хто дрова краде? Та чому вже без капелюха? І тепер, о тій порі?..» Се почало його дивувати. Він пішов поволеньки, потихеньки й обережно далі, бо опале листя лежало так грубо на землі, що нога тонула в нім, і воно, мов живе, шелестіло, а він хотів захопити злодія, або хто вже там був, іззаду. Коли ж нараз дивиться, а на землі лежить чоловік. Він приступає ближче, а той і не рушається.