Помовчали.
— Бувайте, діду.
— Бувай… Бувай і людей не забувай. Війна, брате, усіх нас із пантелику збила. А ти — держись…
Погомонів Диня, наче погладив батьківською рукою, але від того ще більше затуманився хлопець. Понесли його ноги на край села, до Мишкової землянки, над якою стирчало перекинуте відерце. Могильна тиша заповнювала порожнечу між небом і землею. Вона, ця первозданна тиша, насичувала тіло терпким холодом. Вовка штовхнув рогожку, оббиту планками, дверці глухо упали за поріг, і хлопець несміло ступив у павутинну темряву. Його овіяло сирістю покинутого житла. Вовка присвітив ліхтариком.
Пліснява, моховиння, брудні патьоки на стінах. А на долівці — солом’яна потерть, зотліла ватянка. «Мокра, хоч викручуй… Отут він і спав».
Пучок бляклого світла вихопив сірий предмет, покритий, здавалось, іскристою памороззю. Автомат. Німецький. «І не думав, що в нього зброя… А це що таке?» На кілочку висіла дерев’яна, одполірована шабля. Наче дишлом ударило Вовку під серце. «Хочеш, Вовчику, я тобі й шаблю зроблю… Замість ручки — лев’яча спина з кудлатою гривою. На картинці бачив…»
— Мишо! Мишечко!! — уткнувся Вовка головою в коліна, заціпенів, як і тоді, під час землетрусу. — Чим же я тобі віддячив?!
«Ну все. Треба кінчать. Зараз, — він гарячково зняв автомат. — Понесуть мене селом понад білими вишеньками, понесуть у зелений степ і покладуть поруч Мишка. А там і мати його, і Сенько… Над могилою стоятиме ненька, Олесь стоятиме, люди, і тихо скажуть вони: був такий хлопець — нема. Пішов за другом…»
Приклад ковзнув по долівці, уперся в стіну. Холодний обріз ствола торкнувся Вовчиного лоба. Холодна рішучість зсудомила пальці. Курок із готовністю наближався до смертельної риски. Життя відлічувало останні секунди. Раз (пауза), два (пауза), три — гггах!.. Вовка упав на спину. Нудотний спокій. Чорний затишок. «Ну, добре, — кволо пульсувала думка. — Бабусі нема. Галинки нема. Батько не озиваються. І я застрелюсь. А як матері жити?.. Посічене, згорьоване обличчя. Руки — немов дубова кора. В пелені — два тугих клубочка. І третього їй шукати? І сидіти ночами самій-самісінькій, стліваючи сумом? „Хіба це син? — скажуть люди. — Хіба є в нього жалість до неньки?“»
З відчайдушною злістю Вовка шарпнув затвор (патронів не було в магазині), брязнув автоматом об землю: «Згорів би ти навіки!» І вирвавшись із баговиння, в яке сам себе штовхав, городами подався додому. Він біг з одним бажанням: швидше пірнути під материне крильце, знов відчути себе маленьким і беззахисним, виплакатись, як бувало колись у дитинстві.
Вовка перескочив траншею, за якою починалась їхня садиба, і раптом згадав: забув прихопити шаблю. «Гаразд. Хай висить собі на кілочку. Ходитиму до Мишка в гості й дивитимусь. Як гнатиму кози мимо — і до нього. Щоранку. Завжди. Що б там не було». Ця думка не втішила, та все ж приглушила полинну гіркоту. І Вовка спокійніше попрямував до хати. Але, як-то кажуть, одна біда йде — другу веде. Тільки хлопець поткнувся до своєї землянки — нова несподіванка. Повно жінок у дворі. Зайшли води свіженької попити? Ні, щось не схоже на те. Збилися вкупу. Топчуться коло дверей, над кимось схиляються. І стривожений гомін: «Покладіть її… Легше… Рушничок дайте…»
Вовка рвонувся в гущу, несамовито гріб руками й ногами, випинав шию; спітнілі, гарячі тіла не пускали його, хтось грубо шарпнув назад: «Куди? Не дитяче діло!»
— Хто там? Хто? Мама?! — скрикнув хлопець, безпорадно тиснучись у живе склубочене груддя. — Убило її?.. Не мовчіть же, люди!
— То Ольга… Ольга-переселенка… Сонцем ударило.
— Зо мною копала. Я і кажу: не хапайся, Ольго, спочинь. А воно ж завзяте — наперед, наперед вискакує.
— Ото ж, вергала-копала, поки не впала.
— Звідки ж та сила? За одною водою жила. Коняка, і та ноги відкине.
Вовка прихилився до стіни. Його самого наче громом прибило. Роїлося, гуло під чубом, розпирало груди. Як уві сні, миготіли й зникали видіння. Червоне, в густих краплях обличчя матері. Вона бризкає з рота водою. Носилки на землі. З держаків. Жмут чорного волосся. Оголені плечі. Синя змертвіла маска. Зціплені зуби.
— Боже, кінчається, — сплеск материнського болю. — Кисляку давайте!
Хтось прогупотів поза двором. Ольгу заносять у землянку, голова покрита чорним, руки звисають, як витріпане коноплиння. «Одійшла… дихає…» — передають знизу, і люди розходяться.
Вночі Вовку трясе лихоманка, він раз у раз прокидається. Відчуває, що лежить не в своїй постелі — коротко й твердо. На плиті постелила мати. В литки йому пече, а спину морозить, аж кістки ламає. І вже на ньому гора всякого лахміття.