Вовка повертається набік.
В хатинці жовтий присмерк. Тихе шарудіння.
На полу — каганець. Відро з водою. Дівоче платтячко жужмом. Дві пари взуття — чуні й туфлики.
І на лежаку двоє. Мати й Ольга.
Мати змочує рушник, обкладає дівчину, як немовля пелюшками. І сумовито воркує: «Лежи, лежи, дочечко… Душу ти мені перевернула. Не пущу я тебе в степ, не пущу, хоч би там земля запала. Самі якось упораємось. Ми, баби, сухожилі, нас горе мололо, під жорнами терло, у ступі товкло, а ми цілі й живі. Голодні — світ годуємо. Голі — мир зодягаємо. Ми, баби, до всього звичні. А ти як пелюсточка. Хіба твої руки до лопати? Ними калину рвати. Хіба твої ноги до ріллі? Ними у шовках ходити. Не пущу тебе, дочко, у степ. Ото будеш поштаркою — і годі. Посилки на фронт відправиш та, може, кому письмечко там… А принесеш мені цидулку від Андрія — весь вік тобі уклонятимусь… Спи, донечко, видужуй».
Під ранок Вовка почув: легенько хлипаючи, немов скупане дитя, Ольга стиха шепотіла: «Які у вас теплі руки, мамо… Житом пахнуть… Спасибі, мамо, добре мені».
Вовці здалось, що то лебедіє Галинка, його сестра. Він усміхнувся і усміхаючись міцно заснув.
9
Діти є діти. Їхня печаль — як та роса: звечора впала, вранці пропала.
Лише позавчора Вовка Троян присудив собі: «Треба кінчати», — а сьогодні був на сьомому небі. І не тільки себе, все своє Криничувате звеселив бідовий хлопчак…
«Де він занапастився? — Олесь нетерпляче вдивлявся в сірий захмарений степ, в каламуть туманного обрію. — Ну, хвилиночку, казав, ну, годиночку. Одна нога там, друга тут… Добра хвилиночка! Вже скоро обід, вже й кози пора гнати в село, а Вовки нема та й нема». Олесь не на жарт розгубився. Знов перепаде від батька. Після того нещастя, що сталося біля церкви, батько загнав його в комірчину, кинув пофарбоване сестрами начиння і скреготнув зубами: «Сиди мені тут, босяцюра, поки миші не з’їдять. Та перемотай пряжу до нитки». Два дні підряд просидів Олесь під арештом, в потемках. Розплутував начиння, що довго було кипіло-булькало в баняку і сплелося в такий жмут — сто чортів йому ладу не дасть. Від страху, від голоду, від попискування мишей тремтів Олесь, як осика в негоду. Мати, коли батько відлучався з двору, нишком підсовувала печену картоплину чи кухлик з водою і заспокоювала: «Потерпи, сину… І на батька не гнівайся. Він такий — погримить, поблискає та й проясніє». Справді, на третій день, коли в’язень здав чин чином змотану пряжу і, тихий та покірливий, став на коліна перед сімейним судом, батько сердито покректав: «Ну от що… Можеш трави нарвати кролям». Олесь, відчувши волю, дременув передусім до Вовки. Друг зустрів його найщиріше: «Олесику! Молодець, що прибіг. Так тебе жду, так виглядаю… Подивись, рідненький, за козами, я на хвилинку. Сюди й туди — мигцем!»
Куди ж він пішов, хитрюга?
А Вовка, здихавшись остогидлої Чирви, щасливий і піднесений, помандрував за вітром у степ. Ранок був плаксивий. На сході клубочився туман, наче за горбом у велетенському казані варили чумаки кашу на сніданок. Пахло димком з багаття, прілим бадиллям, духом розпареної землі. Мабуть, збиралось на дощ. А може, вітерець стягне сиву пелену і на обід ще вигулькне сонце.
Вовка прямував понад Інгулом, де в лютому лютували бої, де було снарядами зорано, кістками посіяно. Весна змастила зеленкою незагоєні рани. Лапаті будяки застелили бліндажі, гострий пирій витикався між розсипами гільз і патронів, навіть на танкових баштах кільчилась в’юнка берізка. Крізь іржаве залізо пробивалось до світла молоде життя. Воно було нестримне, як весняне розводдя, воно залило степи шумовинням розбурханих трав. І легко й приємно було ступати по бархат-килиму, збиваючи м’ятні краплі роси, і бентежно було думати про вимріяну зустріч.
Вовка знав, куди йшов. Вовка знав, чого йшов. Яшка сказав йому, що за Терновою балкою стоять наші солдати циганським табором. Та якби і не сказав цього Деркач, хлопець все одно дізнався б, що за неспокійні сусіди поселилися за горбом.
Одного разу, коли Вовка вигнав кози на пашу і на повні легені пив цілющий запах весни, вітром занесло далекий гудок. Невже то поїзд на станції? В селі була прикмета: почуєш гудок з Долинської — жди гостей. «Батько приїдуть!» — стрепенувся хлопець і завмер, напружено прислухаючись. «Гу-гу-у-у», — докотилося знов. «Ні, не з Долинської, а з північного боку, здається…» Потім щось гаркнуло, прошуміло, і земля струснулась від вибуху. Поодинокі вибухи, ревіння моторів, що знов нагадали про війну, не стихали вдень і вночі; все це до смерті налякало криничуватців, по селу пішли чутки, одна страшніша другої: «Німці прорвались!.. Десант!.. Сасове оточили!» Жінки й діти переполошились, зібрались тікати в купецький степ, де ще з зими остались запасні схованки. Дехто похапцем набивав клумаки, а тим часом Яшка на своїй кобилі подався у розвідку. Прилетів назад розпашілий, риссю гнав попід дворами, вимахував пілоткою: «Стійте! Куди ви! То наші!» Згодом усе вияснилося: за Терновою балкою розташувався військовий табір, де навчають хлопців-новобранців.