Обережно, ніби стараючись не розхлюпати радість, Ольга взяла відро і виглянула з погрібця. Сонце вдарило в очі, засліпило її; вона прижмурилась, поринула в теплу хвилю весняної повені… «Скільки ж це днів я не виходила на вулицю?.. Тиждень, а може й півтора…» Приємно було відчувати, як після холодної землянки оживає кожна клітина: поволі тане терпкий застояний морок, все тіло наповнюється світлом. І коли вона відкрила повіки — буйноцвіття гарячого травня вже не різало око. Навпаки, зголоднілий зір жадібно вбирав пишну строкатість фарб. Наче прозрівши після довгої сліпоти, Ольга знов відкривала для себе світ: «Яке широке подвір’я! А трава! Коли ж вона вигналась?» З дитячою цікавістю Ольга забрела в лопухи: «Ау! Я тут!» — і засміялась тихенько, як те дівча, що грається в піжмурки. Мов зачарована, подалась на город. У зеленій оправі свіжої нетоптаної трави лежала чорна латка землі, чиста, заволочена граблями. На грядці густо витикалася стрілчаста цибуля, шорсткі блідо-зелені листки розправляла редиска. «А я й не бачила, як сходило», — пожалкувала Ольга.
Вона пройшлась утоптаною стежкою попід грядками, по-хазяйськи вищипнула пагін осоту і вже хотіла було повернути до своєї конурки, але щось зупинило її. Ота будка, яку зліпили вони вдвох із Марусиною, зникла. З-поміж лободи випирала тільки купа лампачу та лисого каміння — стеля осіла, провалилася. Чорно зяяла яма, тхнуло гнилим бадиллям. «Не піду. Коли видужаю, то може й підправлю свою хатку». Тут, у рідних сусідів, їй добре — і погомоніти разом, і розраяти думи сирітські. І боязко навертатися до старого житла, бо там, здавалося, під трухлим розваллям причаїлась її самотність, її журба і хворість — лиш поткнусь туди, знов обсядуть душу, як лишайник повалене дерево.
Мама… Не пущу тебе, донько, від себе, шепотіла вона ночами, відганяючи смерть, що недремно сиділа в узголов’ї ледь тепленької дівчини… Не пущу від себе… А куди ж я без вас, рятівнице? — в’яло усміхаючись, Ольга схилилась над відром, щоб освіжитися після сну. Та не сколотила воду, а задивилась у тьмяне кружало. В темній глибині віддзеркалилось худе незнайоме личко. — Хм!.. Це ти, Ольго? І той гостренький шпичак — твій ніс? І вушка, як вербові китички, — твої? А очі? Великі-великі, наче два озерця, а личка зовсім нема, така собі груша, сушена-пересушена, обтягнута тоненькою плівкою… Ай! Краще не буду дивитись!
Ольга сполоснула обличчя, одягла рябеньке плаття («Як побільшало!.. Ще одна товстуля така влізе!»), вступила у білі туфлі і, пересилюючи кволість, пішла з двору.
Вона йшла кривулястою вуличкою, обминала сухе скам’яніле груддя; між густим чортополохом ледь пробивалася стежка, і села не видно було — землянки, наче кури в спеку, розбіглися по бур’янах, кублились десь у затінку. Хтось лише грюкав залізом біля кузні. Аж ось звідти вихопився вершник і погнав назустріч Ользі. Яшка Деркач! Він скакав наохляп і ще здалеку усміхався дівчині. Усміхався на повний рот, пломеніли руді нестрижені патли, плечі його аж грали.
— Ольго! Ох, яка ти… Як ниточка… Вже піднялася?
Ольга задерла голівку, блиснула дрібненькими зубками, і вся вона, від туфликів до свіжої косинки, була наче вибілена, наче ота вишенька при дорозі — білий пагін, білий цвіт на гіллі.
— Куди ж це ти, Олю?
— На пошту, Яшечко… В Сасове.