— Що з нею? — стривожились жінки.
— Чули ж… Сестра щось написала… З Донбасу…
— Може, Павло до іншої пристав. Там, кажуть, по городах, страшне робиться. Мужчин мало, якась фіфа й переманила.
— Не знаєте, то не плещіть язиками. Павло не з тих…
Поки молодиці гадали-балакали, Ольга похапки йшла навпростець до села. Лист від Марусі вона тричі прочитала на пошті, а затим, повертаючись із Сасового, знов і знов пробігала його — нічого не могла втямити. В тому листі ні слова не було про те, як їм, Павлові й Марусі, живеться на шахтах, де вони роблять, — під землею чи нагорі, коли їх ждати в гості. Самі тобі ойки в кожному рядку. «Ой сестричко, ой рідненька, — писала Маруся, — вже другу ніч не сплю, не знаю, куди подітися, не знаю, що з собою робити…»
Чого тільки не передумала Ольга, силкуючись збагнути, що ж трапилося з Марусею. Може, вона занедужала, може, посварилась із Павлом, може, якесь нещастя.
Від таких думок аж хурделило в голові; хвора й без того, Ольга почувала себе геть розбитою. Ледь вибралась вона під гору, безсило побрела до кузні. І чим ближче підходила до землянки Оврама Дині, тим більше губилася: що ж вона скаже старому?
Дід-коротун, як пеньок, стирчав коло свого погрібка, обклавшись подертими чунями й покришками. Він запримітив Ольгу здаля, підкликав до себе.
— О, свашко-пташко! Сідайте, бо в ногах правди нема, — Диня заметушився, згорнув з ослону рашпилі, гумове шмаття, баночки з клеєм, припрошуючи Ольгу сісти. — Кажуть, свашко, крепко ти хворувала. І мене скрутило, як стару гудину. Не годен був і одвідать тебе, рачки по воду лазив, хай йому решето… Е, а чого це очі у нас на мокрому місці?
Ольга усміхнулась через силу: мовляв, пусте! Хіба довго дівчатам до сліз? І в горі плачемо, і в радості плачемо. Така вже натура наша. А яке ж то горе чи радість у тебе, свашко? Било, недобило мене, ожила трохи — от і радію. Та годі про мене. Краще скажіть, діду, як ваше здоров’я… Ольга спитала про це, хоч і сама побачила, що справи у діда кепські: ноги стали товсті, мов колоди, і руки розпухли. Старий ще більше округлився — як міх, налитий водою. Він незграбно сидів на землі, важко дихав, руда полотняна сорочка набралася потом, хоч викрути, велика лиса голова, що скидалась на білий гриб, мокро блищала. Та Диня був Диня, невгамовний балакун-жартівник; і поки жевріла в ньому хоч крихта життя, він не міг сумувати. А тим більше зараз, коли завітала до нього свашка — біла косинка, білі туфлики, зубки рівненькі, брови шнурочком, очі — як дві намистини.
— Ex! — солодко прижмурився Диня. — Прикотить осінь на золотому возі, на золотому возі стане при порозі: ось вам, орачі, свіжі калачі; вам, молодиці, пишні паляниці, вам, женці, сметана й млинці! Свадьбу тобі справимо, Ольго, — село гримітиме. Уже надивилась собі молодого? — Диня лукаво підморгнув. — Часом не Яшку Деркачівського? Гвардійський хлопець!
Худеньке Ольжине личко зашарілося, в очах спалахнули іскринки. А Диня підливав і підливав масла у вогонь.
— А може, пощастить на старість Овраму, і прилетять восени Павло з Марусиною, та дві свадьби одним рипом. Отам на толоці столи дубові поставимо, гостей накличемо, ще й музиків запросимо. Ех, і наспівається моя душа!
Диня махнув обтріпаними рукавами, наче справді збирався у танок. І якби слухались ноги, він утнув би таки гопака прямо отут серед двору. Та ноги були як свинцем налиті, і Диня сидів, мов безкрилий птах, серед мотлоху, утішався своїми вигадками і, співаючи, поплескував набряклими руками по ослінчику.
— Так воно і буде, еге ж, свашко?
— Так чи не так, якось буде.
— Е, ні! Саме так, як Диня каже, — дід нахмурив білі надбрівки і раптом серйозно: — А що від Марусини чувати?
Ольга здригнулася — не ждала, що так круто повернеться розмова. Вогнем її пік отой клаптик паперу, який сховала вона за пазуху.
— Від Марусі? А хіба що?.. Не знаю, — зіщулилась Ольга.
— По тобі видко… Дивись, нічого не приховуй від мене.
— Їй-бо, нічого.
— Ну добре. Раз нічого, то нічого.
Диня переклав з місця на місце старі розполосовані покришки. Зітхнув:
— Засидівся я, дочко, коло своїх чунів, хай їм решето. Засидівся, ото мене й розганяє. Може, проведеш старого до Ониськи? Їдуча вона, як дим від кураю, та в неї люди збираються, хоч послухаю, про що балакають.
— Які люди?
— А ходім, побачиш… Ну, підважуй, дочко, трухлу колоду.
Ольга плечем підважила Диню, обхопила його рукою за поперек. Круглий, обм’яклий, він насилу підвівся, сп’явся на ноги, довго, з болем розправляв спину і, не розправившись, так і пошкутильгав старече з двору. Йшов як по камінцях, обережно переставляв товсті, мов подушки, ступні. І всю дорогу кепкував над собою: «Докотився Диня… до дєцтва. Рачки лазить. Ото й кажуть: старе що мале — няньку треба… А був же парубком, таким парубком — не віриш? — дівки роєм за мною літали…»