Надійка тріпнула льняними кудельками, вперше за всі ці дні ковзнула поверх пастушка розгубленим поглядом. «Які в неї очі! — знітився Вовка. — Великі-великі й голубі, як у нашої Галинки були… Здається, личка нема, сама голубінь… з волоконцями хмар». Нараз легким подихом зігнало хмарини, личко її проясніло:
— А я в четвертий піду, — сказала тихо, немов пишаючись: «От яка я доросла!» — і водночас соромлячись: «То я з виду непоказна».
«В четвертий? Ого! — здивувався Вовка, округливши стиглі свої терносливи. — А не забула: п’ять на п’ять двадцять п’ять?»
— Мене мамка підучила. Сидимо в коморі, холодно, страшно, і вона почне або казку про Івана-Побивана, або за Тараса, як він служив панам…
— І я, Надь, у четвертий! А що? Пам’ять у мене вигуляна, все на льоту хапаю. Знаєш, скільки пісень від солдат назбирав? Цілу торбу! Всяких-всяких. Про сабантуй, про катюші, про гімнастьорку… Слухай. — І Вовка загудів крихким баском:
Він явно фальшивив, тягнув навпростець, але Надійка слухала уважно й сама в такт пісні ворушила губами. «От нагода побалакати!» — зрадів хлопець. Та йому як не везло, то не везло.
— Тпру-у-у, моржі! — пролунало над шляхом. — Худоба!.. Стануть — не здвинеш, підуть — не зупиниш.
Поява Деркача викликала, як мовиться, пожвавлення серед присутніх. На якусь мить дівчата й молодиці кинули роботу, всі повернулись до Яшки. А він недбало сидів на косматому, так собі бочком, упирався ногою в горб другого буйвола. Сонце пестило здоровенний, з баклажан завбільшки, синець під його лівим оком. За Яшкою, немов похідна кухня, чорнів високими бортами кавказький фургон з рипучими колесами, на фургоні — бочка, обхлюпана водою. Возій добродушно блискав зубами на веселий гурт, мовляв, хто посміє ущипнути Яшку, виходь, силою поміряємося.
І на виклик його озвався дід Оврам:
— Правда, Яшо, що ти, кажуть, теперечки весь Інгул перепірнаєш? Пірнеш, спіймаєш під водою чорного і за хвіст на берег цупиш.
— Не за хвіст, діду. За болючіше.
— А хай тобі! — з реготом відскочили молодиці.
— Тітко Оксано! — гукнув переможно Яшка. — Куди воду зливати?
Трояниха, що клала стіну (дівчата рвали заміс і подавали їй вальки), зачувши голос Деркача, випрямила спину, ліктем відкинула волосся (руки були заквецані глиною), стомленим поглядом обвела толоку:
— Зливай, Яшо, в діжу, в оту, що коло замісу. Та ще підвези бочок п’ять, для запасу.
— Підвезти можна, — сказав Яшка, спорожнюючи бочку. — Тільки дайте когось, щоб держав скотину. Не стоять чорти, як набираю з колодязя.
— Ольгу бери, — підморгнула не без лукавства огрядна Федора.
— Чого ж, хай Ольга йде, — погодилась бригадирка.
— Давай, давай, Ольго! — випхали з гурту присоромлену дівчину.
Яшка хотів було скорчити невдоволену міну, та не вмів кривити душею — спалахнув до вух, довго вичерпував лишок води із дна бочки. Потім кинув оберемок соломи в передок, підсадив Ольгу (а дівчата все примічають: бач, як ніжненько!) і сам, поважний, суворий, вмостився поруч. «Цабе, моржі!» — погнав підводу в село.
А за ними, за відбулими молодятами, спантеличеними своєю близькістю, летіло щире дівоче зітхання: хороша пара!
«Де ж то моє щастя бродить? — не в одної терпло неприласкане серце. — В яких землях воно, те щастя, супостата воює?»
«Молоді… У вас усе попереду, — гнітила й гнітила вальок до валька Трояниха. — А що нам, ні жінкам, ні вдовам? На що сподіватися?»
«Яшці добре, — підгортав липуче тісто Вовка, ступаючи у Надійчині сліди, де немов у коритцях збиралась вода. — Він, зубатий Яшка, з усіма запанібрата… Взяв Ольгу й повіз».
Коли сонце одміряло півнеба, старий Яценко постукав обушком по іржавій бочці:
— Перекур, жіночки. На обід пора.
Молоток, сокиру, кельму — кожну річ зокрема — Яценко насухо витер, дбайливо обгорнув ганчір’ям і склав у полотняну торбу. Інструмент, свій скарб, свої руки, він беріг дуже ревно, не кидав де попало, завжди носив із собою. Перекинувши торбу через плече, Яценко звернувся до бригадирки:
— Відпустіть, Оксано, Вовку до нас. Пастушок він справний, я трошки за роботу йому сплачу… Гайда, Вовко?
Малий Троян, з передчуттям приємної несподіванки, метнувся за Лесиним батьком. Плечистий похмурий Денис ішов у голові сімейної колони. За ним, як у казці про дідову ріпку, потяглась уся білоголова команда в порядку трудового старшинства: мати, Ілько, дочки, Лесь і мишачий хвостик — Катруся.