— Ти воду носиш?
— Ну да ж. Оце прибіг на обід, круть — і до тебе.
— Діда Оврама не бачив?
— Бачив. За руку з ним поздоровкались… Він же на буряках.
— І як після того… ну, після звістки?
— Знаєш, нічого. На людях шуткувать пробує. А лягли на межі (спочить трохи), я до нього, в полин — корчиться… стогне.
— Н-да-а-а… Живучий дід. Горе б’є, з плеча рубає, а він, як дровітня, не колеться…
Лесь побіг у село, під гору й під гору, гукнув звіддаля; «До вечора!» — а Вовка лежить у степовій колисці, старій борозні, в очах його — весь небосхил, шуліка, розпластавши крила, застиг у скляній блакиті, ріденькі купчасті хмари, наче пустотливі ягнята, труться боками об гострі виступи скелі, перескакують через мідний купол церкви, біжать отарою на заінгульський випас. І Вовчині думки поспішають за ними. Йде він із чабаном дідом Оврамом, йде сивою ковилою, шовкові мітелки лоскочуть їм груди, коники, мов горох з-під ціпа, так і прискають навсібіч, Диня усміхнено мружиться, бере золотую кобзу, і не пучки його, а вітер стиха торкається струн.
Добра пісня виходить!
Лежить пастушок у траві. Сорочечка полотняна, штанці з парусини. П’яти, як натерті мідяки, блискотять на сонці. Воно, пломінке, вогнисте, визолює грубу одежину. На смуглому личку малого — таїна, зачудованість дивним світом. Притулить вухо до землі, — чуєш? — то вона для тебе нашіптує ніким ще не знаних пісень. Порине очима в небо, — глянь! — то воно для тебе розгортає ніким не бачені акварелі.
Слухай, дивись, хлопче! Зернину до зернини відкладай у пам’ять свою, малий Тарасе!
Лесь — то Вовчин поштовий голуб. Тільки сонце в зеніт — вже тріпотить, біліє між кущами його льняний чубчик, виляскують підошви по втоптаній стежці. Несе якусь новину!
— Ой що було! — кидає з підходу Зайценко; мабуть, десь набрався веселих побрехеньок, вони хлюпотять із нього, як вода з повного відра. В Лесиних губах — сверблячка, нетерпіння, слова аж танцюють на кінчику язика.
— Ну кажи, кажи, — перехоплює Вовка.
Хлопці падають животами на теплу черінь землі (хай вигріваються запалі пузця), і Лесь вистрочує:
— Ой що було, щоб ти знав! Ой хрестила його…
— Та не ойкай, до ладу кажи!
— Не перебивай, бо зіб’юсь… Ой було!.. Коси розпатлані, спідниця задерлась, в руках — качалка, він як устелить, а вона за ним…
— Хто вона? За ким?
— Деркачиха за Яшкою!.. Репетує: «Я тебе оженю! Я тебе оженю, молокососе нещасний! До наморочу круг хати ганятиму!» Та між плечі його — качалкою! Та ще раз! Яшка на город — і вона за ним. Яшка до кузні — і вона женеться. Очі під лоба і давай: «Я тій дівулі патли повириваю! Я покажу, як голови крутить мокроштанцям!» Кричить, як не лопне, і пре до вас, щоб Ольгу…
— Ну?! Прямо до нас?
— Не перебивай!.. Яшка схопив її: «Не сраміться, мамо!» — в оберемок згріб, несе, аж сорочка тріщить, верта до землянки своєї, а вона пручається та качалкою, та качалкою жениха.
— А він що?
— А він: бийте не бийте, все одно женюсь. Вона лупцює, а йому хоч би що — зуби скалить. Їй-право!
Вовка довго жує стеблинку, прислухається, як збуджено сопе Олесь; Вовка дума про своє: «Яшка такий… Раз йому стукнуло в голову — забере у нас Ольгу. Упертий чортяка, як той буйвол. Хоч бий, хоч плач, од нього вже не відкараскаєшся. Смола…»
— Лесю, — питає Вовка. — А ти… женився б?
— Ні!.. Що ти? Батько реміняки всипе.
— А мене мати не била б.
Вовка п’ятірнею накокошив густий циганський чубок, збив його півнем на лоба, як те робили парубки, буркнув до Леся:
— Слухай. Ти не дуже того… до Надьки улещуйся.
Лесь не ждав такого стусана. «За що, питається? За сало, що кішка вкрала?» — Надув губи, одсунувся.
— Снилася мені твоя Надька, — обсмикнув сорочку на пупа, щоб не виглядав, намірився йти.
— Куди, Лесю?
— Додому.
— Ще рано. Не сердься, я так… Хочеш, розкажу дивну-дивну штуку, від Оврама чув. Знаєш, чого на церкві нашій хрест і турецький півмісяць? А-а-а, не знаєш. От лягай!
І вони уляглись рядком, голова до голови, Вовчина рука під Лесиною «брехухою», Лесина під Вовчиною.
— Дивись у небо, а я розказуватиму… Бачиш оту хмару, вона заслонила півстепу? Хай то буде Чорне море. А від неї рукав, довгий-довгий. То наш Інгул. Так от, на низу, коло чорних порогів, зіткнулися два загони — козацький і турецький.
— А козаки на конях?
— Ні, Лесю, ти слухай. І козаки на човнах, і турки на човнах. Та їх видно: біленькі брижики по синьому — то човни. Бач, бач, вітрець їх ганяє… Так от. Зустрілися вони, а грізний паша, начальник турецький, і питає: «Будемо битися чи миритися?» — «Як це миритися? — каже отаман козацький. — Ви нашу землю топчете, а ми, виходить, у кущі? Ні, бусурмани, будемо на смерть битися, хоч вас і тисяча, а в нас і сотні нема!»