— Пізнаєш? — передав у материні долоні те, що іскрилось жарким рубіном.
Трояниха обережно ступила до вогню. Усі четверо схилились над свічкою. Надійка, як те мишеня, просунула голову поміж дорослими. Її очі, повні дитячої цікавості, так і тяглись до Вовчиної знахідки. Перше, що вона побачила, — широку й темну долоню бригадирки. На долоні — мідний кругляк. Ні, не простий кругляк, а ціла картинка, витиснута в металі. Ось підковою — вінок із дубового листя. В центрі, як сонце, маленьке вічко, від нього промінь — багнет, молоток і, очевидно, плуг. А над всім цим — червоне знамено, стяг революції з палаючим закликом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
— Орден, — сказала Надя.
— Орден, — сказала Василина.
— Орден, — сказала мати. — За Перекоп Андрію дали… Орден Червоного Прапора. Фрунзе йому вручав, як зараз пам’ятаю той день…
Трояниха, немовби опам’ятавшись, здивованим поглядом обвела хату, знайшла притихлого сина — тут він, під рукою.
— Волошко… де ти взяв? Як ти зберіг?
Хлопцеві наче кропивою натерли щоки — так пашіли вони. І голос охрип від хвилювання. Збиваючись, Вовка розказав, як воно було. А було дуже просто. Коли німці підійшли до села, кинулись хлопчаки рятувати своє найдорожче. Той іспанку ховав — під стріху, той наган з пістонами (все-таки зброя!) — у колодязь між цямрини, той заганяв у депо-димохід свій паровоз (бо червона ж зоря на ньому!).
А Вовчин скарб — «Читанка» та казки Пушкіна. І ще він згадав про ту коробочку, де батьків орден. О, він добре знав, де лежить оксамитова коробочка! Заплющив би очі — і то знайшов би її (у шафі, на верхній полиці). Не раз, коли дома нікого не було, Вовка із лави дерся на полицю, відкривав тайком зелену кришечку і вбирав очима жар пломеніючого на сонці прапора. Цок-цок, цок-цок, — клацали в хаті дзигарі, майоріло знамено, вривалися в тишу будьоннівці, і він сам, червоний барабанщик, летів попереду на шаленому коні…
Тоді, влітку сорок першого, як хрестаті танки заволокли пилюгою степ і небо задихалося від чорного диму, Вовка подумав: «Хіба можна це — Пушкіна і бойову нагороду — лишити на виду, на глум ворогам?» Словом, «Червоний Прапор» він запакував у коробку протигаза («Пригадуєш, мамо, тато навчали колгоспників, як рятуватись від смертельного чаду?»), а книги просто зв’язав мотузком і закопав під грушею. Казки й «Читанка» зотліли — одна порохня. Дмухнеш — розсипаються попелом. А орден, бачте, зберігся…
— Он ти який, сину! — повела бровою мати; вона, та не тільки вона, а й Надя, й Василина дивились на Вовку так, ніби він справді зробив щось геройське. — Батькові напишу, хай порадіє… То може й нагородна книжка вціліла?
— Аякже! — вигукнув хлопець. — І її запечатав у протигазі. Ось вона. Пожовкла трішки.
— Дай, дай сюди, — мати хапком розгорнула «метелика», примружилася, з надією вдивляючись у стерті роками букви. — Вона, батькова нагородна!.. Ти не знаєш, Волошко, яку послугу зробив! Неоціниму! Ну все — буде наш батько дома. І скоро…
— Зараз давай одпишем йому!
Чи то Вовка різко повернувся, чи то свічка з’їла весь гніт, — вогник плюскнув і погас. Впала пітьма на плечі, огорнувши кожного чорним сповитком. І материн голос, здається, долинув із-за глухої стіни:
— Біда з цьою сліпотою. І присвітить нічим. На завтра доведеться відкласти.
— Чого відкладать? — мовила з пітьми Василина. — Підемо до Яценків, там і напишем гуртом.
— Там і напишемо! — Вовка знайшов материну руку, потяг на себе. — Пішли, мамо, пішли!
І шмигонув наперед, відхилив рипучі двері, ніби просигналив: гайда, гайда, швидше збирайтесь! Повз нього пройшла мати, Василина, за нею, як на поводку, Надійка. Вовка останнім вискочив на вулицю. Пізній вечір дихнув у лице грозовою свіжістю. Видно, збиралось на дощ. Над степом здіймалась темна стіна, і хтось бив по ній велетенським кресалом, струшуючи на землю сині іскри. В повітрі пахло смаленою губкою. Десь близько, за хмурою землянкою, почувся тоненький дівочий сміх.
— Це ти, Олю? — спитала бригадирка.
Мовчанка. Шепіт. Потім несміло:
— Я, мамо…
— І я! — гордим баском (Деркач!).
— Куди ви… так пізно? — озвалася Ольга.
По голосу Вовка зрозумів, що Ольга з Яшкою сидять чи стоять за горбатим каменем, який вріс у землю біля колишніх воріт; ось замаячило на дорозі біле Ольжине плаття, почулися кроки.
Трояниха сказала, чого й до кого вони зібралися.