Лесь розсотав білий вузлик, розгорнув його на лопушині. А там!… Молода картопля, зварена в мундирах, навіть не прочахла. Два ока цибулі. Яшні маторженики — з нового врожаю, пахтять олією. Що то літо! Аби дожив до першої городини — не пропадеш. Накує зозуля тобі повну пазуху років.
На зелені трохи відпаслися хлопці. Вовка був так запався — остюк остюком. Лице мов кулачок, щоки ямами, аж зуби світяться. Та ще смуглий — геть немовби зчорнів. А це крізь сивий пушок хоч пробилася краплинами жеврінь. І очі, великі темні очі під тінястими віями налилися теплом, як стиглі терносливи. Олесь, він ще помітніше змінився: покруглішав, повну мордасю наче сметаною змазали, губи ще пухліші стали — є чим трусить Зайценкові!
Хлопці умняли картоплю, маторженики, закусили диким пасльоном і, веселенькі, з чорними від ягід ротами, затягли «Не плач, мамо, не горюй». Потім Олесь згадав, що сьогодні раненько бігав до школи. Така хатка, така хатка вийшла — замилуєшся. Стіни високі, три вікна до сонця, на ганку плаху кам’яну поклали, велику — хоч танцюй на ній. Вже й очерет завезли для покрівлі. І знаєш, Вовко, що він придумав, Олесь? Напише гасло. Виведе червоним над дверима: «П’ятірка — твій подарунок фронтові!» Правда, здорово?
«Що там казать! — Вовка на повні груди вдихає чебрецеві пахощі. — Все, все буде здорово!» Дзень-дзелень! — закалатає дзвоник, дітвора сипоне до школи; в лункий, повний сонця клас зайде вчителька, молоденька, привітна, як Ольга. «Добридень! — скаже, — з навчальним роком вас, діти фронтовицькі». І вони гаркнуть по-бойовому: «Служимо Радянському Союзу!» Може й не так, може, ще красивіше… Вовка з Лесем будуть за однією партою, попереду Надійка, щоб видно її русяві кіски. А Мишко…
Розмова раптом перекинулась на останні події в селі. Після того, як Федьку забрали, сказав Вовка, я таки навідався до Мишкової землянки. Заглянув туди — остовпів. Долівка зрита, сморід, трухла солома навалом. На плиті махорка врозсип, жовте сало в ганчір’ї (мабуть, з Кудимових сховів), шмаття німецьких газет. А на вугольках — тріски від шаблі… тої, що з лев’ячою гривою. Напаскудив кнуряка ще й шаблю Мишкову зламав…
— Чого він туди заліз? — лякливо одвісив Лесь товсту, з прорізом посередині губу.
— Там чортополох, як ліс, землянка забута… думав, ніхто, не знайде.
Вже давно відскакали вихори за обрій, лиш де-не-де на потемнілих горбах вітер гнав хмари пилу. Меркле сонце нерухомо повисло на сірому граніті неба. Кульбабами розсипались кози по видолинку. Хлопці лежали на обваленому хребті старого бліндажа. Лесь зітхнув і вголос подумав: аби не вбило Мишка, то він би жив, поправився б зараз, і Лесь подарував би йому молоду кроличку.
Так вони лежали, згадували тихого Циганчука і не побачили, що з яру підійшов до них Яшка. Підійшов ззаду, але не вайкнув по-котячому, щоб сполошити пацанів, не вискалив зуби, як то було завжди, а нормально поздоровкався, сів на уламок бетонної плити, бочком до хлопців, повісив на губу, мов пужално, самокрутку. Дим змійкою вився по шерхлому обличчю, набивав туманцем руді, вихором столочені кучми.
Він був на диво серйозний, чимось заклопотаний. Він солідно смоктав цигарку і солідно чвиркав у траву. Не Яшка, а точнісінько Гаврило Деркач!
Коли Яшка сів, Вовку з Лесем підкинуло. Хлопчаки витягли шиї, цілячись на Яшку відкритими ротами. Що з ним таке? І куди це вирядився? Нап’яв нову полотняну сорочку з вишитим комірцем. І не галіфе на ньому, а зелені, аж очі їдять, матроського кльошу штани. Та найбільше вразило хлопців те, що Яшка серед літа… взувся, їй-бо! Для форсу, чи що, взув штиблети, такі собі човники з дерев’яними колодками, брезентовим верхом та ще й ремінячками-застібками («Диня склепав!» — подумав про себе Вовка).
«Ну й ну!» — перезирнулись хлопчаки.
— Ось що, братва, — звузив Яшка зеленкуваті очі. — Запрошую, значить, на весілля. «Батько й мати казали…» і все таке, як годиться. Будьте моїми дружками, бо нема кому. Пойняли?
Цими словами він остаточно добив приголомшених пастушків. Лесь побілів-побілів, як стіна, Вовка почорнів-почорнів, як сажа. Обидва — гик-гик! — хотіли щось вимовити, та їх тільки підсмикувало.
— Я… Я… Я-шш-о! — затрусив губою Лесь. — Це тт-треба сспівать?
— І… і… і… — заікав Вовка, — і за столом… казати щось?
— Єрунда, — чвиркнув Яшка та так влучно, що збив коника з василькового листа. — Заспіваєм гуртом, трясця його матері, аж стіни лопнуть. Глотки нема, чи як?
Мабуть, і Лесь, і Вовка з гіркотою відчули, що вони малі-маленькі проти Яшки. Ну, хіба б він, Вовка, скажімо, надів би зараз штиблети і ходив би кавалером по селу, запрошуючи людей на своє весілля? Та кури, і ті б сміялися! А з Яшки ніхто не сміятиметься. Є в ньому та сила, та впевненість, що якось непомітно піднесла його над Вовкою і Лесем — майже Деркачевими однолітками.