Було трохи печально — розлучатися з баламутним Яшком, котрий назавжди покидав їх і приставав до іншого берега — до світу дорослих.
— Коли ж свадьба, Якове? — поспитав присмучений Вовка.
— Через дві неділі на третю. Жита вкосимо, та хоч брагу яку заколотимо. Мати твоя, Вовко, дозволила…
Деркач на затяжку посмоктав «бичка», аж той зашкварчав на губах, тоді розтер його об колодку штиблетів. Встав, похрускав мускулами, кинув своїм дружкам:
— Чого скисли? Давайте пограємось, га? В цурки-палки, молодість згадаю! — і він, реготнувши, стукнув лобами хлопців, тріпнув однією ногою, другою, штиблети полетіли в траву, а жених пригнувся, мов кібець: «Ну, хто поборе?»
Це був їхній Яшка — задерикуватий, грубувато-простецький, доступний. І Вовка шарпонув його за матроську штанину, вдвох з Лесем вчепились у зелені холоші, Яшка беркицьнувся набік, підімняв хлопчаків під себе — залящала, зареготала купа.
— А знаєте що? — роздуваючи ніздрі, зі сміхом викахкав Вовка. — Зараз, піхтура, я вас покатаю. Слочесті!
Одним духом вискочив Троянок на бетонний горб бліндажа, стулив долоні вареником і покликав:
— Фріцик, фріцик, фріцик!
— Ме-е-е! — озвалося з бур’янів, і рудий, як підсмалений, цап закушпелив до пастуха. Вовка манив-дражнив його трьома пальцями, біг до хлопців, а цап вистрибував за ним. Здоровий, сухоребрий козел мав войовничий вигляд: роги — два турецькі ятагани, борода клинком, хвіст курком, на витертих колінах — кавалерійські шкуратки-нашивки. Цап погрозливо запирхав, обходячи хлопців з тилу.
— Чого ти фріцом його взиваєш? — повертав голову за цапом Яшка.
— Чуєш? Страшенно смердить. Як ота карбідка німецька…
Цап теж зацікавився Яшкою, особливо зеленими штаньми. Вивернув смішно верхню губу, залопотів язиком і нюхнув деснами кльош. Не сподобалось, видно, — пирхнув чимось гидким.
— Тьпху! — турнув його ногою Яшка. — Забери, Вовко, свого тхора!
А Вовка: «Вперед!» — плигнув на цапа, пужалном по ребрах, «фріц» шугонув у полин, Вовка на землю, тоді Лесь: «Наша взяла!» — і теж полетів сторчма. Яшка за роги козла, осідлав його, той аж присів, Яшчині «ходулі» волочаться, пилюга, регіт, хлопці качаються у траві…
Може, хлопці ще гнуздали б «фріца», та загледіли на долинському шляху чоловіка, який наближався до них. Наче мураха, то витикалася, то губилася за полинами одинока маленька постать. «Батько мій, — першим присмирнів Олесь. — Вони зранку пішли на станцію, щоб вимінять завіси, гачки — всяку дрібницю… для школи».
Яшка озув колодки, обібрав реп’яхи з весільного кльошу. Вовка й Лесь підсмикнули штанці. Прогнали від себе цапа і всілися, тихі та невинні, на краю бліндажа. В три пари очей слідкували за подорожнім.
— Здається, не батько, — висловив сумнів Олесь. — Тато з мішком, а в цього вроді сундучок.
— Еге ж, — підтвердив Яшка. — Видать, воєнний. Бачте, картуз такий з козирком.
— В чоботях і галіфе, — додав Троянівський.
Незнайомий, очевидно, теж помітив хлопчаків, бо звернув з дороги й попрямував ковилою до бліндажа. Це був високий сухорлявий офіцер, гімнастьорка нарозпашку, туго стягнута ременем. Чоботи запилені, під пахвами темні від поту кружала; худе, чисто виголене обличчя загострилося, витяглось — кожна складка на переніссі й навколо губ виступила ще помітніше. Одразу скажеш: бував у бувальцях солдат.
— Доброго здоров’я, козаки, — привітався він.
— Здравія желаєм! — за всіх козирнув Яшка.
Офіцер (найбільше зірок на погоні — капітан!) поставив рубцем чорний, залізом окований сундучок, сів на нього верхи, випростав натомлені ноги, шумно передихнув.
— Як живеться, хлопці?
— Нічого, — одказав Яшка. — Живемо потроху.
— Курите, либонь?.. Признавайтесь і мене вгостіть домашнім, коли є.
Яшка з великим задоволенням підніс цілу пригоршню зеленкуватого крупно січеного тютюну. Однією лівою рукою офіцер скатав на коліні дебелу цигарку, послинив краєць обгортки, з прицмаком: «Добрячий самосад!» — затягнувся. І Яшка, як рівний з рівним, теж засмалив, пускаючи кільцями дим. (Тим часом Лесь штурхав Вовку під ребра: «Гля, гля, скільки в нього орденів!» А Вовка плечем: «Не лізь!» — всотував кожне слово, кожний жест несподіваного пришельця.)
Сірими, спокійними очима гість обвів мурзате товариство; зупинив погляд на потрісканих литках Вовки й Олеся, на Деркачевих штиблетах. Ледь-ледь усміхнувся, ховаючи лукаві іскринки під густими білими надбрівками. Здавалось, ну ось-ось злетить з його вуст щось жартівливо-колюче. Але він раптом зігнав усмішечку. Високе незасмагле чоло розсікли темні борозни. Сказав з тривогою в голосі: