Голова упала на жорству.
Потвор дедалі меншає?
А я? Хто я?
Хто кричить? Птахи?
Дівчина в кожушку і блакитній сукні?
Троянда з Назаїра?
Як тихо!
Як порожньо. Яка пустка.
В мені…
Нівеллен, згорнувшись калачиком, лежав під стіною палацу в кропиві, обхопивши голову руками, й судомно тіпався.
— Вставай, — сказав відьмак.
Молодий, гарний, міцної статури чоловік із блідуватою шкірою обличчя підвів голову, розглянувся довкола спантеличеним поглядом. Протер очі кулаками, подивився на руки. Обмацав обличчя. Стиха застогнав. Поклав до рота пальця і довго водив ним по яснах. Знову лапнув обличчя і знову застогнав, доторкнувшися до чотирьох напухлих подряпин на щоці. Захлипав, відтак засміявся.
— Геральте! Як? Як воно все це… Геральте?
— Вставай, Нівеллене. Вставай і ходімо. В мене у в’юках є ліки, які нам потрібні зараз обом.
Відьмак допоміг йому підвестися, намагаючись не дивитися на тендітні, білі, аж прозорі рученята, що стискали жердину, яка стирчала між маленькими груденятами, обліпленими вогкою, червоною тканиною. Нівеллен знову застогнав:
— Веерена…
— Не дивись. Ходім.
Вони пішли через двір повз кущ синіх троянд, підтримуючи один одного. Нівеллен вільною рукою не переставав обмацувати своє обличчя.
— Не можу повірити, Геральте! Після стількох літ! Як це сталося?
— У кожній казці є зерно правди, — стиха відказав відьмак. — Любов і кров… І те, і те має велику силу. Вже довгі роки маги та вчені-чародії сушать собі голови над цією загадкою, але не дійшли ніякого висновку, окрім того, що…
— Що, Геральте?
— Любов повинна бути справжньою.