Потвора підняла кошлату лапу, і всі віконниці знову залопотіли об мур, а в кам’янім горлі дельфіна щось глухо загульготіло.
— Запрошую, — знову повторила вона.
Але відьмак і не поворухнувся.
— Один живеш?
— А тобі що до того, з ким живу? — гнівно заревіла потвора, роззявляю чи зубасту пащу, але відразу ж гучно зареготала: — Ага, розумію! Запевно, йдеться тобі про те, чи не маю я тут ще сорока, наприклад, пахолків, які дорівнюються мені вродою? Ні, не маю. Ну то як, заразо, приймаєш запрошення, дане від щирого серця? Якщо ні, то брама он там, якраз за твоєю спиною.
Геральт чемно і з повагою вклонився:
— Запрошення приймаю, права гостинності не порушу, — відповів він за звичаєм.
— Мій дім — твій дім, — відповіла потвора також за звичаєм, хоч трохи й недбало. — Туди, гостю. А коня давай сюди, до криниці.
Усередині палац теж потребував ґрунтовного ремонту, але тут було досить чисто і ладно. В повітрі висів гострий запах пилу і цвілі. Меблі, напевно, вийшли з рук добрих майстрів, навіть якщо це сталося багато років тому. Було темно.
— Світло! — гримнула потвора, і скіпка в залізному держаку відразу ж пихнула полум’ям і кіптявою.
— Непогано, — сказав відьмак.
Потвора зареготала.
— Тільки й усього? А тебе, як бачу, нічим не здивуєш… Сюди, прошу. Вважай, сходи тут круті. Світло!
На сходах потвора обернулася.
— А що то висить у тебе на шиї, гостю? Що воно таке?
— Подивись.
Потвора взяла медальйона в лапу, піднесла його ближче до очей, злегка натягнувши ланцюжок на шиї в Геральта:
— Негарний вираз морди в цього звіра. Що це?
— Цеховий герб.
— Ага. Певно, заробляєш виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!
Посеред великої кімнати без жодного вікна стояв величезний дубовий стіл. Пустий, якщо не враховувати великого мідяного канделябра, позеленілого, вкритого патьоками й фестонами застиглого воску. На черговий загад потвори свічки запалилися, замиготіло полум’я, трохи освітивши інтер’єр.
Одна зі стін кімнати була обвішана зброєю. Висіли тут композиції з округлих щитів, схрещених протазанів, рогатин, важких мечів і бойових сокир. Половину другої стіни займало війстя велетенського каміна, над яким виднівся ряд закіптюжених, облуплених портретів. Стіна напроти дверей була завішена мисливськими трофеями. Лопатисті роги лосів і гіллясті оленів відкидали довгі тіні на оскалені пащі вепрів, ведмедів і рисі, на обшарпані крила опудал орлів та яструбів. Чільне, почесне місце займала вельми попсована й поруділа голова скельного дракона. Геральт підійшов ближче.
— Уполював його мій дідусь, — сказало страховисько, кидаючи в камін здоровенну колоду. — Певно, останній у цій околиці дракон, який дав себе уполювати. Сідай за стіл, гостю. Ти ж голодний, як мені здається?
— Не буду цього заперечувати, хазяїне.
Страховисько сіло за стіл, нахилило голову, сплело на череві кошлаті лапи. Хвилину щось бурмотіло, крутячи товстими великими пальцями, потім рикнуло стиха й стукнуло лапою об стіл. Запахло печенею, часником, майораном, мускатним горіхом… Геральт нічим не виказав свого здивування.
— Так, — удоволено потерло лапи страховисько. — Слугам таке і не снилося, га? Ну, пригощайся, гостю. Отут у нас пулярка, тут веприна, тут паштет із… Не знаю чого. З чого-небудь. А тут у нас рябчики… Ні, зараза, це ж куріпки! Помилився в закляттях. Ну, їж, їж, це справжні, добрі страви, не сумнівайся.
— Не сумніваюсь, — кинув Геральт і роздер куріпку на дві частини.
— О, я й забув, що ти в нас не з отих, не з полохливих, — буркнуло страховисько, — а зовуть тебе як?
— Геральт. А тебе, хазяїне?
— Нівеллен, але всі в околиці зовуть мене Почвара або Кликач. Дітей мною страхають…
Страховисько влило собі в пащу вміст великого келиха, потім занурило пальці в миску з паштетом і вигребло мало не половину.
— Дітей страхають, — пробурмотів Геральт із повним ротом, — мабуть, не без причини?
— Тож-бо й воно, що без причини. Твоє здоров’я, Геральте!
- І твоє, Нівеллене.
— Як тобі це вино? Завважив, що воно не з яблук, а з винограду? Та як що тобі не смакує, вичаруємо інше.
— Дякую, і це непогане. Магічні здібності в тебе природжені?
— Та ні. Відтоді, як у мене виросло оце. Морда, розумієш? Сам не знаю, звідки воно в мене взялося, але дім виконує все, що забажаю. Диво не таке то вже й велике: я вмію вичаровувати хіба харчі та напої, одяг, білизну, чисту постіль, гарячу воду, мило… Будь-яка баба на це зугарна без жодних чарів! Відчиняю чи зачиняю вікна й двері, запалюю вогонь… Так, нічого особливого.