ЗЕРО — Юлія Іллюха
Я — ЗЕРО
У той день алгебра була першим уроком. Як на зло, я спізнилася. Увечері йшов сніг із дощем, а вночі вдарив мороз, і дорога до школи перетворилася на снігову рівнину з льодовою кіркою. Ноги провалювалися і грузнули, кілька разів я впала й боляче вдарилася зап’ястком. Коли я, захекана й розчервоніла, шарпнула на себе двері класу, урок уже розпочався. Усі витріщилися на мене — на уроки Бісектриси запізнюватися було заборонено.
— О, Єфремова… — скривила губи математичка. Очі з незмінними жирними чорними стрілками дивилися хижо й вороже. — Нам якраз тебе не вистачало, бо охочих вийти до дошки чогось немає. Клади свої лахи і вперед, — тицьнула Бісектриса пальцем на дошку.
Я стягнула шапку й зайшла в клас під смішок когось із хлопців. Кинула на стілець рюкзак і куртку, завважила, що Дімки сьогодні немає, — його місце поряд із моїм.
— Єфремова, тебе довго чекати?! — гримнула Бісектриса.
Я відчула, як обличчя залило жаром. На ватяних ногах пішла до дошки. Хтось із однокласників стрельнув мені у спину кулькою. Мабуть, жуйка. Хоч би у волоссі не заплуталася…
— Єфремова, пиши умови задачі. Басейн наповнюється водою за 3 години, а спорожняється за 12 годин. У результаті помилки в басейн одночасно наливалася й виливалася вода. За який час таким чином наповниться басейн?
Пальці мене не слухаються, вони неначе задубіли, крейда впала на підлогу.
— Що ти там мнихаєшся? Оце ти так написала? Курка лапою краще надряпає, ніж ти написала. Розв’язуй уголос.
Я тримаю підручник однією рукою й намагаюся вчитатися в умови задачі, але кров стугонить у голові, а руки тремтять.
— Єфремова, ти що, тупа?! — з насолодою вимовляє Бісектриса. — Це задача для восьмого класу, а ти, нагадую, у дев’ятому. І якщо ти навіть цю задачу не зможеш розв’язати, у математичних термінах ти, Єфремова, — нуль без палички. Зе-ро, — на останньому складі вона видовжує губи в трубочку, ніби для поцілунку.
Однокласники починають із мене ржати.
— Та вона й до 10 рахувати, мабуть, не вміє, — кидає хтось репліку із залу.
Регіт наростає.
Я стою під прицілом поглядів двадцятьох пар очей і відчуваю, що мої щоки гарячіші за розпечене на сонці залізо. Мені боляче, соромно і хочеться в туалет.
— За скільки часу наповниться басейн, я питаю? — продовжує Бісектриса катування біля дошки.
Я щось мимрю у відповідь, від страху не розуміючи суті питання.
— Єфремова! — підхоплюється з-за столу Бісектриса. — Елементарне ж запитання! Ну?
Вона нависає наді мною, як чорна непорушна скеля, і я не можу вимовити ані слова, бо в горлі пересохло і язик прилип до піднебіння. Я опускаю очі й роздивляюся свої стоптані черевики.
— Єфремова, я тебе питаю чи Господа Бога? — Бісектриса загрозливо махає перед моїм обличчям рукою, і я інстинктивно заплющую очі й хапаюся за горло.
Ватяна чорнота огортає мене з усіх боків, і я м’яко провалююся в неї. Голос Бісектриси віддаляється, віддаляється, віддаляється і врешті тоне в суцільній звуконепроникній тиші.
* * *
МЕНЕ ЗВАТИ ЛІЛЯ, МЕНІ 15 РОКІВ, І Я — ЗЕРО. Нуль без палички, якщо простіше.
Математику й усе, що з нею пов’язано, я ненавиджу з дитинства. Не даються мені цифри, формули й підрахунки. З першого класу розв’язання прикладів і задач стало суцільною мукою. Домашку я завжди робила сама, мама жодного разу її не перевірила — відмахувалась від мене між нескінченними розмовами по телефону з подругами чи потенційними женихами. Коли моїй першій вчительці врешті урвався терпець закреслювати в зошиті неправильні відповіді чи малювати знаки запитання там, де завдання не було зроблено, вона спробувала поговорити з мамою. Та спершу не відповідала на дзвінки, а коли вчителька прийшла на розмову просто під двері, сказала, що їй як матері-одиначці зі мною займатися ніколи — треба заробляти гроші. Водила мене до школи й зустрічала після закінчення уроків прабабуся, яка теж технічно з’їхала з теми домашок, закрившись, як щитом, своїми окулярами з товстезними круглими скельцями. Треба сказати, бачила вона й справді погано, хоча й не настільки, щоб не відрізнити плюс від мінуса. Але прабабусі було вже за 70, і я думаю, що їй просто набридло опікуватися мною в усьому. Тому вона відповіла вчительці, що в дитини (тобто в мене) є матір, а вона вже літня жінка і просто відводить дитину (мене) до школи.
Годі й говорити, що після простеньких математичних задач у молодшій школі, які я все одно не могла розв’язати самостійно, алгебра й геометрія здалися мені темним страшним лісом, який я ніколи не перейду живою. Синуси й косинуси, тангенси й котангенси, дроби та ступені, квадратні корені та раціональні рівняння лякають мене навіть більше, ніж ідея першою підійти до хлопця, який подобається. Щоправда, наша математичка натягує оцінки всім, хто хоча б регулярно ходить до школи протирати штани — а таких у моєму класі більшість.