З переляку я вигребла всі листи з шухляди, склала в пакет і запхала в єдине місце, що видавалося мені безпечним, — під підлогу. Підлога в хаті, зокрема й у моїй кімнаті, була з дощок, фарбованих у коричнево-бордовий колір. Така сама, як у школі. Одна з дощок під моїм ліжком трохи відійшла. Я помітила це, коли вазюкала там шваброю під час прибирання. Я підчепила її кочергою й відірвала. Просовувати руку в дірку, щоб перевірити її глибину, побоялася, тому запхнула туди листи, зав’язавши ручки пакета так, щоб його одразу можна було за них дістати. Прилаштувала дошку на місце — наче не помітно, що її не тримають цвяхи, та й покривало висить майже до підлоги. Час від часу я акуратно запихала в пакет нові листи, і він наповнився настільки, що вже не проходив у отвір.
Сидячи на стільці, я дістала з рюкзака ручку й зошит, вирвала з нього серединку. Усі мої зошити постійно так «худли» і швидко закінчувались. Мама від цього психувала і кричала, що я їх їм.
Зняла ковпачок з ручки. Глибоко вдихнула і вивела: Привіт, тату!
Усі ті стоп’ятсот листів, які я вже написала, були адресовані батькові, якого я ніколи не знала.
Я зависла.
Гризла ручку і думала, що нового сказати чоловікові, який уже давно забув про моє існування. Чого я ще не сказала йому в написаних листах?
Сьогодні в мене був не надто вдалий день. Знаєш чому? Я запізнилася на перший урок, і як на зло, це була алгебра. Ти ж пам’ятаєш, що математичка Бісектриса мене ненавидить? Звісно, вона мене викликала до дошки. Розв’язувати якусь задачу, у яку я одразу не вдуплилася. Не змогла, хоч кілька разів перечитала умову. Таке зі мною постійно на її уроках. Наче мозок відключається, залишається лише паніка. Як на тій смішній картинці з планом евакуації «А-а-а-а-а!», бачив таку? Напевно, не бачив, у вас, мабуть, інші приколи популярні. Так от, я стояла й тупила, вона на мене горлала. Усе як завжди. Сказала, що я нуль без палички. Зеро. Зе-ро. Ти ж знаєш, що означає це слово. Й англійську мову, мабуть, добре знаєш. А я не дуже.
Найбільше я боюся її нігтів. Вони червоні й гострі. Коли вона махає ними перед обличчям, одразу хочеться прикрити горло й заплющити очі. Бо страшно. Бачу її кігті, її перекошене від злості обличчя — і все, більше жодних думок у голові, тільки страх. Ти, мабуть, скажеш, що це дивно — у моєму віці так боятися. Я ж ніби вже майже доросла, 15 років, і все таке. А я боюся. Аж серце обривається і падає кудись униз. Із нашого класу вона більше ні до кого не чіпляється. Тільки до мене. І я не можу до цього звикнути. Кожен урок алгебри чи геометрії — як маленька смерть. Сидиш і думаєш: пронесе чи не пронесе, викличе чи не викличе. Сьогодні от не пронесло.
Соромно зізнаватися, але я знепритомніла від страху біля дошки. Отямилася — лежу на підлозі, усі навколо метушаться. Директорка, медсестра, навіть Бісектриса злякалася. А в мене перша думка — слава Богу, не впісялася. Оце було б найгірше. З мене б тоді вся школа сміялась. У нас було таке кілька років тому з однією дівчиною. Знаєш, як її після того називали? Сцикуха. Уся школа тицяла пальцем. Вона недовго потім провчилася, батьки її кудись забрали. Здається, виїхали звідси. Тому я дуже рада, що зі мною такого не сталося. Бо їхати мені нікуди. Я б хотіла поїхати до тебе. Побачити, який ти. Де і як ти живеш. Я про тебе нічого не знаю. Навіть фото не бачила. Мама не хоче розповідати. І хоч я дуже злюся на тебе через те, що ти мене покинув, усе одно хочу з тобою познайомитися.
Але це був ліричний відступ, як каже наша вчителька літератури. Я ж розповідала тобі про Бісектрису і як я впала від страху біля дошки. Після того всі стали до мене добренькі-добренькі: на стільчик посадили, чайочку солодкого принесли. Уявляю, стільки б у них було проблем, якби я раптом там померла. Ха-ха. Словом, відіслали мене додому з Клізмою, аби переконатися, що я дійду живою. Клізма — це наша медсестра. Нормальна така бабка, тільки діставуча. Грузила мене розмовами всю дорогу. Жаліла, мабуть. Але мені що — відморозилась, та й усе.