— Так що там у школі, питаю? — сказала з набитим ротом.
— Нічого. — буркнула я. — Просто погано стало.
— А-а-а-а-а, — протягнула мама і вгризлася в шмат яєшні.
Подробиці, що саме зі мною сталося, її не цікавили.
— Чого тут собакою пахне? — вона принюхалась і скривилася.
Блін. Сніжка я вигнала, але запах і правда лишився.
— Тобі здається. То від тебе, — нахабно сказала я, схрестивши руки на грудях.
Мама знову засміялася.
— Хамиш? Тобі пощастило, що в мене гарний настрій. Уроки зробила?
— Зробила. Тебе почали цікавити мої уроки?
— Ну все ж, поки ти живеш зі мною, я несу за тебе відповідальність.
Вона вже доїла і тепер мила руки.
— Господи, ну чого ти в мене така невдала? — поглянула на мене й закотила очі під лоба. — Що в тебе на голові? Хоч у дзеркало на себе іноді дивись. Волосся, як дріт, стирчить у різні боки.
— Це ж ти перукарка, зроби щось із моїм волоссям, — огризнулася я, намагаючись не показувати, як ранять її слова.
— Якби не ти і твій довбаний батько, у мене б усе було нормально. І я б не гнила в цій дірі, підстригаючи алкашів та їхніх бабів!
Мама почала зриватися на крик. Значить, випила достатньо. Коли твереза, вона поводиться інакше. Байдуже. Алкоголь пробуджує в ній агресію. Треба закруглятися.
— Я піду почитаю книжку, — буркнула я й пішла до своєї кімнати.
— Правильно, хоч щось корисне за день зроби! — крикнула мені вслід мама і гримнула посудом.
Я вже знаю, що зараз вона наллє собі ще коньяку із захованої в столі пляшки.
Не вмикаючи світла, я зачинила за собою двері й лягла на ліжко.
* * *
Наступного ранку я попленталась до школи завчасно, щоб знову не запізнитися, бо першим уроком була геометрія. У клас заходила із завмиранням серця — думала, однокласники мені одразу нагадають про вчорашнє. Але ні, на мене навіть ніхто не звергнув уваги. Не знімаючи куртки, гепнулася на стілець своєї третьої парти й буркнула до Дімки, що вже сидів на місці:
— Привіт.
— Салют, — він розгублено дивився на мене. — А що тут із тобою було?
— Вони це обговорюють, так?
— Та наче ні. Чув, як учителі біля вчительської балакали. Що ти впала чи щось таке.
— Ну-у-у… — протягнула я, знімаючи куртку. — Бісектриса викликала мене до дошки, і я з переляку гепнулась.
— Ого… — Дімчине обличчя виражало стурбованість. — Ну ти вже ок?
— Та ніби. Якщо знову не викличе, — невесело пожартувала я.
Задзеленчав дзвоник. За кілька секунд у клас рвучко ввійшла Бісектриса в повному бойовому макіяжі, буркнула «Доброго ранку» й заглибилася в класний журнал. Проставивши відсутніх, стала викликати до дошки. Видно, що настрій у неї був паршивий, бо викликала всіх підряд і просто валила. Я відчувала, як усе всередині знову стиснулося від страху, ноги стали ватяними. Серце калатало, як навіжене. Увесь урок я просиділа в очікуванні, що математичка викличе й мене. Але моє прізвище так і не прозвучало.
— Дивно, що вона тебе сьогодні не підняла, — сказав Дімка, коли ми після уроків ішли додому й розмовляли.
— Ага, — погодилася я.
— Здається, їй настукали по голові через тебе.
— Та ну, хіба того, що побоялися, що наступного разу я там помру з переляку. А вони всі будуть відповідати.
— Яка р-р-різниця чому, головне ж р-результат, — Дімка почав заїкатися.
Часом це з ним траплялося. І що цікаво, заїкався він лише на словах із «р». Дімка розповідав, що в дитинстві на нього загарчав собака, і з того часу в нього труднощі з цим звуком. Бабки, до яких возили Дімку батьки, так і не змогли вирішити проблему. А потім уже й батькам стало не до цього. Коли біля твого будинку падають міни, заїкання здається найменшою з проблем. Утім якби Дімка тільки заїкався, на це б не так сильно звертали увагу. Але одна нога в нього була коротша за другу — щось йому там пошкодили при народженні, і тому він помітно кульгав. Кульгавий заїка — це вже заявка на «успіх» у класі. А коли височезний і худий — це подвійне бінго. Дімку дражнили «Кощієм». Мабуть, тому ми й подружилися. Колись історичка нам розповідала про касти в Індії — що була там каста недоторканих. Ось і ми з Дімкою в класі були недоторканими, з якими ніхто не хотів дружити.
— Про що ти мрієш? — раптом спитала я друга, коли ми проходили розвалений будинок Рибаків.
Він зупинився й витріщився на мене.
— Ну-у-у…
Сніг рипів під його ногами — кульгавою і здоровою, а він усе мовчав і думав.
— Це що, таке складне запитання? — не витримала я.