— Ну так, складне. Бо є бажання, а є мр-р-рії.
— Ну, окей, давай почнемо з бажань. Тільки ходімо вже, не хочу тут стирчати.
Ми рушили: я перша, Дімка накульгував по доріжці слідом.
— Ну, бажання як у всіх, — невизначено сказав він.
— Це як — як у всіх? У всіх різні бажання.
— Ну, окей, тоді я хочу звалити звідси, — сказав він голосно й упевнено.
Я зупинилась і озирнулася.
— Звалити? А куди?
— Та байдуже, аби подалі звідси.
— Ну, ми вже з мамою їздили. Нагадати, чим це закінчилося? Нам ніде не раді.
Дімка зітхнув.
— Так отож. Ходімо вже.
Далі йшли мовчки. Я згадувала, як чотири роки тому після смерті прабабусі ми з мамою виїхали до Харкова. Думали назавжди, а вийшло лише на пів року. Мама не потягнула оренди квартири — одну з небагатьох, де нас погодилися взяти, враховуючи прописку в зоні АТО. Вона розраховувала влаштуватися в нормальний салон, але її взяли лише в «Експрес-стрижки». Зарплата була невисока й покривала лише оренду житла. Грошей катастрофічно не вистачало. Після того як останній місяць ми просиділи на одній «мівіні» та найдешевших паперових сосисках, мама психонула і сказала, що ми повертаємося.
Звісно, я прекрасно розуміла, що виїхати мама хотіла зовсім не заради мене, а заради себе. Вона ще молода, і у великому місті в неї було б значно більше шансів знайти собі нормального мужика. Нормального — це з грошима. У нас такі не водяться. Але за пів року в Харкові жоден грошовитий чувак не звернув на неї уваги, хоча на побачення вона бігала регулярно. Якщо чесно, це було передбачувано. Жінка в дешевому одязі, в обдертій зйомній «однушці» та з «причепом» — тобто зі мною. Хоча, мабуть, про зйомну «однушку» й про мене вона навіть не заїкалася. Але всі її проблеми були помітні й так. Мені здається, що чим відчайдушніше вона чіплялася за чоловіків, тим сильніше їх цим відлякувала. Тому ми повернулися. У нашу стару хату, яка дивом вціліла за ці роки й за час нашої відсутності. Після повернення мама стала до мене ще нетерпимішою.
— А мрії? Мрії в тебе які? — порушила я мовчанку.
— Ну-у-у, — звично почав діалог Дімка. — Ти тільки не смійся.
— Коли це я з тебе сміялася?
— Я мр-рію танцювати. Ну, якісь сучасні танці. Пр-р-ро-фесійно. Як хореограф.
Мені важко було не засміятися, але я стрималася.
— Як? У тебе ж одна нога коротша за другу.
— Дякую, що нагадала, — буркнув він. — Мр-рія тому і мр-рія, що може бути нездійсненною.
— А, ну хіба так.
— А ти про що мр-рієш?
Я зосереджено йшла стежкою і мовчала.
— Лілян?! Так не чесно. Я ж тобі р-розповів, — наполягав Дімка.
— Та чекай, думаю я. Якщо ти кажеш, що є бажання і є мрії… Бажання в мене, мабуть… стати стюардесою.
Дімка позаду присвиснув.
— Нехило так. Якщо це лише бажання, тоді яка в тебе мр-рія?
— Побачити батька, — вимовила я і сама не повірила в те, що зараз сказала.
Дімка засопів.
— Що? — я знову зупинилася й повернулася до нього.
— Ти хочеш його побачити після того, як він тебе кинув?
— Так, хочу. Ти не зрозумієш. У тебе ж повноцінна сім’я. А я знаю про свого батька лише кілька слів, якими випадково прохопилася прабабуся. Я навіть фотки його не бачила. І хто там знає, як усе було насправді. Мама ж не розповідає. А знаючи її паршивий характер, я не здивована, що він її кинув.
— Ага, і тебе р-разом з нею. І не згадав жодного р-разу за 15 р-років, — гмикнув Дімка.
— Може, він повернувся на батьківщину.
— Ну, хіба так, — Дімка закотив очі під лоба. — Ти його випрравдовуєш.
Я розсердилася.
— Ну то й що! Я ж не сміялася з твоєї мрії, хоча вона ще більш дурнувата!
— А я й не сміюся. Пр-росто здивований. Ти прийшла, — спокійно відповів він.
Через штахетник до нас висунулася привітна морда Сніжка.
— Точно. До завтра, — я прочинила хвіртку й зайшла в двір. Пес одразу повис на мені, радісно повискуючи.
— Ліль! — крикнув Дімка. — Я не сміявся. Пр-р-равда.
Я кивнула. Махнула йому рукою й пішла до хати.
* * *
Уночі прокинулася від уже давно знайомих, але все одно страшних звуків. Сіла на ліжку, у темряві опустила ноги на підлогу. Невже знову? Серце гупало просто об ребра. Шибки дрижали. Боса підскочила до вікна й відхилила штору. За сусідськими будинками навпроти спалахувала багряна заграва. Гуп. Гуп. Гуп. Ф’ю-ф’ю. Гуп. Гуп. Гуп. Вискочила з кімнати, увірвалася до маминої.
— Мам, мам. там обстріл!
Я клацнула нічником. Мама сиділа на ліжку, намагаючись сконцентрувати погляд на мені. Надворі гупало і свистіло.