— Одягайся! Бігом! — гаркнула вона.
Знову до своєї кімнати. Тремтячими руками в темряві натягнула на піжаму флісові спортивні штани й товстий светр. Як на зло, одна шкарпетка десь загубилася, я рачкувала по підлозі, шукаючи її.
— Що ти мнихаєшся? Ну! — крикнула у дверях мама.
Нарешті намацала й натягла шкарпетку. Вискочила в передню кімнату, схопила куртку, застрибнула в черевики. Мама вже відчинила двері.
— Та давай же швидше!
Вибігла за нею на вулицю. Яскраві відблиски на снігу заворожували. Мама вже була біля літньої кухні. Тут я раптом згадала, що Бублик лишився в хаті й рвонула назад за ним.
— Куди тебе несе?!
— Кіт! — крикнула я.
За кілька секунд уже втискала в себе зляканого Бублика. Прошмигнула в кухню, збігла вниз сходами погреба. Мама зачинила за мною ляду, і ми опинилися в цілковитій темряві. За секунду вона увімкнула акумуляторну лампу, яку тримала тут на випадок обстрілу. Я випустила Бублика, який шмигнув під полицю із закрутками, і сіла на розкладачку, застелену старою ковдрою. Серце досі калатало. Мама гучно застебнула блискавку на куртці й сіла поруч. У погребі було тепло та вогко. На цегляних стінах виступили краплини води. Під ними — узори плісняви. Ми просиділи тут перший рік війни, поки десь поряд над головами літало, гупало й вибухало. У повній темряві чи при слабкому світлі каганця з вати й олії, тому лампа зараз була небувалою розкішшю. Погріб у нас величезний — як казала прабабуся, «хоч конем їздь». Вона ним дуже пишалася, хоча не могла сказати достеменно, навіщо його побудували розміром із бомбосховище. Ну аг, тепер став у пригоді.
— Твою ж мать, — спокійно сказала мама.
Тут я була з нею згодна. Я бачила, як вона мацнула рукою по кишені в пошуках пачки сигарет і одразу згадала, що курити тут не можна.
— Ага, давно такого не було.
— Перемир’я, — констатувала вона.
У такі моменти наставало перемир’я й у нас.
— Ми Сніжка забули! — раптом згадала я.
— Нічого, він десь сховається.
Мамин голос звучав утомлено. Я крадькома глянула на неї. У слабкому світлі її обличчя здавалося сірим, на ньому проступили зморшки. Вона потягнулася, як кицька, випрямляючи спину.
— Цікаво, це надовго? — промовила я, не чекаючи відповіді.
Мама знизала плечима.
— Не над нами — і то добре. Пересидимо, не вперше.
Я встала, роблячи вигляд, що шукаю Бублика. Коли вона була так близько, я не знала, про що з нею говорити.
— Треба вирішити, куди тобі вступати, — раптом сказала мама.
— Тобто? Ще ж два роки до цього, — розвернулася до неї.
— Які там два роки! Підеш після дев’ятого в ПТУ.
— Я не хочу! — мої очі наповнилися слізьми. — Я не хочу в ПТУ! Це несправедливо!
— Я теж багато чого не хочу, і що з того? — мама розсміялася. — Для чого безцільно сидіти в школі ще два роки? Усе одно з вузами тобі нічого не світить. Підеш в училище, буде якась професія.
— Яка? — я готова була розревітися.
— Та хоч якась! Усе краще, ніж сидіти на моїй шиї.
— Не піду! — крикнула я.
Вона махнула рукою.
— Це не обговорюється. Або так, або ніяк.
Я відвернулася до стіни, щоб не показувати сльози. Звісно, я не думала, що мама підтримає мою мрію. Якби я поділилася з нею, вона б лише посміялася. Так знищити все одним реченням, зрубати під самий корінь могла лише вона. ПТУ. Хоче запхати мене на перукаря або кухаря. Чи муляра-штукатура. Щоб я все життя була, як вона, — з єдиною мрією вирватися з цієї діри. Я ж знаю, що вона вчилася в Донецьку в університеті, але недовго. Потім зустріла батька. Завагітніла. Так народилася я. До університету мама більше не повернулася. Батько зник. А я лишилася — як щоденне нагадування про помилку, що зруйнувала її життя. Я знаю: вона дивиться на мене — а бачить його. Напевне, нестерпно щодня бачити людину, яку встиг зненавидіти.
Розкладачка скрипнула. Мабуть, вона лягла.
— Не стій над душею, — сказала.
Я озирнулась. Мама лежала, закинувши руку на голову, щоб прикрити очі від тьмяного світла. Я відійшла в інший куток, де на підставці з товстих цеглин лежали двері, накриті зверху матрацом і ковдрами. Колись я тут спала. До речі, зручніше, ніж на розкладачці, яка вгиналася під вагою тіла й провисала. Сіла на ковдру. Вона відсиріла й була трохи вогка.
Бублик виглянув з-під полиці з огірками, підійшов, застрибнув на коліна. Я згадала про Сніжка. Кілька разів я брала його під час обстрілу, але він так вив, що мама заборонила його спускати в погріб. Бідний, як він там?.. Бублик уткнувся носом мені в ногу й замурчав. Мама лежала мовчки — спала або вдавала, що спить. Тут було не чутно, що відбувається надворі. Скільки ж іще чекати?.. Я згадала, як мене мучив кашель у перший рік війни, коли ми сиділи тут майже безвилазно. Тоді з нами ще була прабабуся. Зараз її вже давно немає, а війна триває досі.